Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Приїхавши в дуже скромній кареті й навіть без передового ескорту, Ґендзі був упевнений, що ніхто його тут не впізнає, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були підняті, як віконниці, й перед Ґендзі відкрилося настільки тісне і бідне житло, що йому стало сумно. «Який мені притулок...»[75] — подумав він. А втім, і дорогоцінний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якої, гордовито всміхаючись, визирали білі квіти. «Спитав би я, якби спитати міг...»[76] — мимоволі вирвалося у Ґендзі, й один з його супутників, шанобливо схилившись, відповів:
«Цю білу пишну квітку називають «вечірнє лице»[77]. З таким, як у людей, іменем, а зацвіла на зовсім непривабливій огорожі».
Поглядаючи на навколишні справді маленькі будиночки, розташовані безладно тут і там, з перехнябленими стінами і зотлілими стріхами, по яких повзли такі ж квіти, Ґендзі сказав: «Яка жалюгідна доля випала цим квітам! Зірвіть мені одну». Хтось із супутників зайшов за підняті ворота й зірвав квітку. І саме тоді з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарівна дівчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене біле віяло і сказала:
«Будь ласка, віднесіть її на віялі. Стебло в неї, здається, не дуже гарне».
Саме в цю мить з’явився Кореміцу, щоб відкрити ворота материного двору, і взяв квітку для Ґендзі.
«От біда, забув ключі! Вибачте, що спізнився. Щоправда, ніхто з місцевих вас не впізнає, але змусити вас чекати на цій брудній вулиці...» — виправдовувався він.
Карету затягли у двір, і Ґендзі зійшов на землю. Біля постелі хворої зібралися: старший брат Кореміцу, монах Адзарі[78], зять — Мікава-но камі й дочка. Всі вони радо, уклінно, зустріли прихід високого гостя. Навіть хвора підвелася на постелі.
«Ні, я зовсім не дорожу життям, але досі не могла розлучитися з цим світом лише тому, що в такому разі, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не відчувала б на собі вашого доброго погляду, а тому й зволікала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба відступила, а ви вшанували мене своїми відвідинами, зі спокійною душею чекатиму, коли зійде на мене світло будди Аміди[79]», — сказала вона і, знесилена, заплакала.
«Останнім часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не поліпшується. Я з жалем дізнався про ваше зречення світу. Але все ж таки живіть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Після того ви безперешкодно відродитеся на верхньому, дев’ятому, колі Чистої землі. Кажуть, що негоже йти з цього світу, коли хоч щось прив’язує до нього», — сказав Ґендзі, пустивши сльозу.
Будь-яка годувальниця вважає свого вихованця, навіть найнікчемнішого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Ґендзі, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому від зворушення плакала. Її діти, штовхаючи одне одного ліктями, несхвально переглядалися — мовляв, заплаканим обличчям їхня мати хоче показати, як їй важко розлучатися зі світом, від якого відреклася. А Ґендзі, глибоко схвильований, сказав:
«У дитинстві я втратив людей, які мене любили, а потім багато хто про мене піклувався, але не пригадую нікого, хто ставився б до мене так приязно, як ви. А коли я став дорослим, то мимоволі перестав бачити вас біля себе й не можу навіть відвідувати вас так часто, як мені хотілося б, але, повірте, завжди сумую, коли ми довго не бачимося. О, якби “розлук з батьками не було!..”[80]».
Коли Ґендзі щиро розмовляв з годувальницею й пахощі від рукавів, якими він витирав сльози, розпливалися по кімнаті, навіть її діти, яких раніше вона дратувала, задумалися: «Справді яка незвична доля в цієї жінки!» — і також заплакали.
Наказавши, щоб молитви про одужання відновилися, Ґендзі зібрався їхати, але перед від’їздом попросив Кореміцу запалити смолоскип, щоб в його світлі роздивитися передане йому віяло. Воно наскрізь просякло ніжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Ґендзі привернув витончений напис:
«Часом не він?» —
В душі з’явився здогад,
І перед очима
«Вечірнє лице» майнуло
У відблисках роси.
Зміст вірша був незрозумілий, але в письмі відчувалося благородство, тож несподівано Ґендзі зацікавився його авторкою.
«Хто живе в тому будинку на заході? Ти не дізнавався?» — запитав він у Кореміцу, а той лише подумав: «Ну от, знову...» — і невдоволено відповів:
«Я тут перебуваю кілька днів, але турботи про хвору забирають увесь мій час, тож про сусідів не встиг розпитати».
«Не осуджуй мене. Але, знаєш, в цьому віялі є щось таємниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з місцевих обізнаних людей і розпитай», — попросив Ґендзі, й Кореміцу, зайшовши у сусідній двір, розпитав сторожа, а потім, повернувшись назад, доповів:
«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помічнику намісника якоїсь провінції. Сам господар, мовляв, поїхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиї сестри служать в палаці й частенько до неї навідуються. Навряд чи простий слуга знає щось більше».
«Якщо так, то, мабуть, писала одна із сестер, — подумав Ґендзі. — Писала впевнено, з багатим досвідом у такій справі». Хоча він розумів, що швидше за все його чекає розчарування, але не міг відкинути почуття, які спонукали жінку написати вірша. Як завжди, Ґендзі легко піддавався таким спокусам. Тож, навмисне змінивши почерк, на аркуші паперу написав:
«Як ближче підійдеш,
Побачиш сама,
Яке «вечірнє лице»
Перед тобою
В напівтемряві майнуло».
Листа цього він послав з тим своїм супутником, який тоді взяв віяло у дівчини-служниці.
Хоча жінка раніше не знала Ґендзі, але, мигцем побачивши його профіль, здогадалася, що то був саме він, а тому написала йому вірша на віялі, який схвилював його. Однак минав час, а відповідь від нього не надходила, й жінка почувалася трохи ніяково. Коли ж нарешті з’явився його посланець, то всі навколо неї втішились і так довго радилися щодо відповіді, що той з досади не витерпів і пішов з порожніми руками.
А тим часом Ґендзі вирушив у дорогу при тьмяному світлі смолоскипів у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Верхні половинки ґратчастих вікон у сусідньому будинку були вже спущені й крізь їхні щілини пробивалося світло, слабкіше за сяйво «вечірніх світлячків»[81] , що своєю таємничістю зворушувало душу. А от будинок з кількома деревами, численними кущами й квітами в саду, до якого Ґендзі прибув, відрізнявся від звичайного своєю невимушеною вишуканістю. Поведінка господині[82] цього будинку, на відміну від інших жінок, була настільки стримано-благородною, що він швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.
Наступного досвітку Ґендзі прокинувся трохи пізно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зійшло. Вранішнє світло, безперечно, тільки підкреслювало його незвичайну красу, якою небезпідставно захоплювалися люди. І сьогодні Ґендзі знову проїхав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.
