Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Черговий вечірній променад пройшов без ексцесів.
Неквапливо прогулялися під руку.
Лариса захлинаючись переказувала якусь суміш із міських пліток і поліцейських буднів, якими з нею незмінно ділився балакучий швагер.
Знову хтось сплигнув з даху. Молодняк побився. Через дурниці, зате з дуже серйозними наслідками. Четверо на швидкій відвезли з тяжкими. Два зґвалтування... на щастя, не в нашому районі і не дітей. У новобудовах... Чотири розбої. Два з холодними. Причому в одному випадку на місці злочину залишився труп злочинця. Схоже, спільники не поділили здобич. Три крадіжки зі зламом…
З курйозів — напад на патруль. Сама подія — серйозніше нікуди. Смішне — нападали дві сестри-старенькі. Не так щоб божі кульбаби, але обом далеко за сімдесят. Ціль — спроба заволодіти зброєю, щоб застрелити сусідку. Бо вона відьма.
Я слухав у піввуха, кивав у потрібних місцях і паралельно розмірковував про те, що як не відхрещуйся, а все ж таки навколо діється дивне. Ну, не було раніше такого. Не без злочинів, звісно, все-таки місто не маленьке і людей досить усіляких. В тому числі і тих, що не вміють чи не хочуть бути в ладах із законом. Але щоб ость так масово… і жорстоко…
Поліцейський перехоплювач, що пролетів повз нас із увімкненою люстрою, тільки підтвердив мої думки. Як не засмикуй штори — місяць від цього колір не змінить. Щось відбувається! Щось дуже погане… небезпечне. І та обставина, що уряд наполегливо мовчить, ще більше посилювало тривогу. Горлопани при владі здатні тільки повітря струшувати, та й то, коли все добре. А в екстрених ситуаціях думають лише про себе, і не лише голову, а й дупу сховати намагаються. Нехай увесь світ у пекло провалиться, аби їм при цьому не стати крайніми і теплі посади не втратити. А народ… Йому не звикати, і не таке пережили. Причому, швидше всупереч, аніж завдяки керівній та спрямовуючій.
Отримав черговий поцілунок біля під'їзду… вибачення, що не може запросити до себе… обіцянку компенсувати все на вихідні… Ще один поцілунок — певне, неспокійні й сумні думки якось відбивалися на обличчі, і дівчина відчула настрій. Бо у цей раз значно чуттєвіше. Я навіть поплив трохи. Добре, організм уже давно не штормить від надміру гормонів, бо не знаю як і заснув би. А так — спав, як новонароджений. Навіть щось хороше снилося.
Прокинувся від аромату кави.
Дружина була ранньою пташкою, жайворонком і завжди піднімалася із сонцем. Я ж, відколи почав заробляти літературою, раніше восьмої, а то і дев’ятої очей навіть не відкривав. Мозок потребував відпочинку та повноцінного дев'ятигодинного сну. Краще десять.
Гарні були часи… На жаль, боги заздрісні і не терплять чужого щастя… Бо коли люди щасливі, жодні вищі сутності їм не потрібні. Тож ні молитов, ні пожертвувань не дочекаєшся. Інша річ — забита, затюкана, зневірена у власних силах, тремтяча тварина, готова цілодобово стояти на колінах, бити поклони та вимолювати допомогу. І дари класти на вівтар. Часто — з останньої копійки.
Каюсь, були хвилини слабкості, коли і я просив… Але, мабуть, тільки для того, щоб ще раз переконатись — у богів немає жалості до нас. Якщо вони взагалі існують ще десь, окрім нашої уяви.
Та й пес із ними. Люди завжди щось собі вигадують. А от звідки у квартирі, де крім мене нікого немає, взявся аромат кави — це цікаво.
Покректуючи, встав з ліжка, — з настанням осені та вогкості, знову почала дошкуляти спина. Давалася взнаки стара травма. Боліти не боліло, але гнувся хребет, як то кажуть «зі скрипом». Допомагала або довга розминка, або пара пігулок ібупрофену та диклофенаку, якщо не було часу чи настрою на гімнастику.
За звичкою сунув ногу в тапок і хотів було шкутильгати далі, як згадав, що вчора знайшлася пара. А разом із цим згадав і хто цю втрату мені повернув.
— Тихто… привіт… — подивився під столик, де уподобала собі місце моя нова співмешканка.
У відповідь з купи хутра блиснула пара очей.
— Доброго ранку, соня. Це не ти зварила каву?
У відповідь істота голосно позіхнула, широко роззявляючи пащу і демонструючи довгу, рожеву мову.
— Ясно… Ну, ходімо, подивимося, хто там господарює?
Пухнасте диво ще раз позіхнуло і неохоче вибралося з-під столу. Але рушило не до кухні, а до передпокою.
— Ага, — кивнув я собі. — Значить, ти таки пес. Кіт шукав би затишний куточок для гігієни, а ти надвір просишся. Ну, хоч якась ясність. Але доведеться почекати. Я ще не звик до таких ранніх процедур. Тому, спочатку кава…
Чудес не буває, це я зрозумів ще у тому віці, коли дізнався, що подарунки під подушку кладе не дід Мороз, а мама.
Чарівні аромати, які збудили мене, таки долинали від сусідів. Такий бонус від спільної кухонної вентиляції. Яка, залежно від погоди, може як провітрювати приміщення, так і наповнювати його чужими запахами. Сьогодні вона вирішила ознайомити мене із ранковим меню сусідів. Але, оскільки я теж планував варити каву, відчиняти кватирку не став.
Набрав воду в чайник і тицьнув вимикач. Поки вода закипала, відрізав шмат хали і злегка намазав маслом. Насипав у чашку цукру, каву… Приготував молоко…
— М’яв… — сказала Тихто. Притулилася до ніг сильніше і повторила вимогливіше: — М’яв!
— Не зрозумів… — почухав я мимоволі потилицю. — І як це розуміти? Ми ж щойно вирішили, що ти пес?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні червоного місяця, Кулик Степан», після закриття браузера.