Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Інша назва такої позиції — вузьке бачення. Це, безпереч­но, дуже погана річ для тих, хто ухвалює рішення на високому рівні. У книжці «Нестача: чому важливо мати дуже мало»{135} принстонського психолога Ельдара Шафі та гарвардського економіста Сендхіла Мулайнатана зображено, як нестача грошей або часу приводить до раціональних рішень у короткій перспективі та ірраціональних рішень, які стосуються майбутнього. Люди, що перебувають у стресі через потребу в досягненні результату в обмежені терміни, як правило, зосереджені на лише на тій проблемі, яка перебуває безпосередньо перед носом. І тому вони не лише постійно думають про найближчий дедлайн, а й застрягають у стані неспокою на дов­ший період. Натомість менший стрес свідчить про далекоглядне бачення і довготривалі рішення.

Люди, які не живуть у постійному стресі, мають трохи інше, але однаково прибуткове ставлення до ризику. Фінансовий експерт та нейробіолог Джон Коутс{136} проаналізував усі дані, які йому вдалося отримати щодо моделей торгівлі жінок і чоловіків, і виявив відмінність між ними. Він з’ясував, що і жінки, і чоловіки однаково здатні на ризик, але ідуть на нього по-різному. Чоловіки полюбляють швидкі, захопливі темпи біржових торгів (сучасного поля бою), а жінкам потрібен час, аби поміркувати про фінансові гарантії, і тільки потім вони починають торги. Коутс чітко показує, що успішного фінансового маклера слід оцінювати за «закликами на торгах{137} та розумінням ризику, який він/вона бере на себе. Із цього випливає, що немає жодних причин думати, що чоловікам це вдається краще, ніж жінкам. Важливо зазначити, що фінансовий світ потребує далекосяжного, стратегічного мислення, і, як свідчать дані дослідження, жінки в цьому перевершують».

Коутс не боїться вказувати на відмінності у поведінці чоловіків та жінок. На його думку, різне — не означає погане, а просто інше, а часом, можливо, і краще. Якщо припустити, що найкращий спосіб — це спосіб, завдяки якому все вдається, то це і буде рецепт успіху в мінливій економіці. Чоловіки, зосереджені 24/7 на теперішньому, імовірно, пропускають майбутнє.

Я почала викладати право в 1990 році, коли серед викладачів цієї дисципліни було лише кілька жінок. Через це навіть тоді, коли я вже працювала доцентом, мене запрошували в комітет найму академічних працівників чи не щороку. Просто цей комітет, як всі інші факультетські комітети, потребував представництва жінок, яких було недостатньо.

Комітети найму на юридичних факультетах щороку розглядають сотні резюме й просять кількох осіб послухати презентації та провести інтерв’ю. Потім скликають наради й вирішують, кого з кандидатів найняти. Пам’ятаю, як на початку кар’єри, коли працювала в комітеті Школи права при університеті Чикаго, один із моїх колег, після інтенсивного раунду обговорень, промовив: «Кожен намагається найняти себе». Він мав на увазі, що кожен з нас вірить, що заслуговує бути на факультеті, а тому, коли бачимо кандидатів, які мають подібні до наших кар’єрні шляхи, ми допускаємо свідомо чи підсвідомо, що вони заслуговують бути там, де ми. Члени факультету, що пройшли традиційний шлях від студента-відмінника до редактора юридичного журналу та секретаря Верховного Суду, шукають кандидатів з подібними досягеннями. А такі, що пройшли менш традиційний шлях, як я, наприклад (різні оцінки в дипломі, ані журналу, ані суду, ступінь доктора філософії з іншої спеціальності, отримані стипендії), шукають кандидатів з нестандартним мисленням і непересічним резюме.

На такі негласні правила найму можна натрапити не лише на юридичних факультетах. Мабуть, найкращий спосіб зрозуміти усталені робочі закони — це визнати, що білі чоловіки, які досягли вершин, працюючи цілодобово та жертвуючи особистим часом, який вони могли витратити на людей, яких люблять, неминуче вважають, що люди, які йдуть тим самим шляхом, повинні бути найкращими кандидатами на підвищення. Вони не дуже довіряють (якщо не сказати, що зовсім не довіряють) даним, які демонструють переваги від того, що хтось працює менше, в інший спосіб або й узагалі бере перерву від роботи на якийсь час.

Джоан Вільямс висловлюється з цього приводу гостро, але прямо: «Коли ви проживаєте життя{138}, у якому свята й вихідні — це прикрість, і пропускаєте похорон улюбленого дядька та дитинство своїх дітей через традиційні упередження, що чоловічий героїзм виражається у понаднормовій роботі, потрібно зробити кілька кроків назад і переконатися, що все це насправді маячня, а вас просто поглинула робота».

Я не впевнена, що потрібно зневажливо дивитися на багатьох чоловіків і небагатьох жінок, які досягли успіху, і щоразу вказувати їм на те, що вони втратили. Краще визнати жертви, на які вони пішли, будучи в’язнями часу та суспільних норм, ніж просити уявити їх інший світ для своїх дітей. А ще краще — зрозуміти, що більшості чоловіків довелося тяжко працювати, аби виконувати сімейні обов’язки так, як вони їх розуміли, і ставати кращими. Коли жіночий рух набирав обертів, ми зосередилися на спробах справлятися з усім самотужки, допомагаючи тим самим робити фетиш з прибуткової роботи, яка лягла в основу людської гідності.

Нині саме від усіх нас, жінок і чоловіків, однаково залежить, чи зробимо ми наступний великий крок до рівності. Розпочати потрібно зі зміни нашого мислення.

Частина друга

Зміна мислення

Мої подруги Сара та Емелі — психіатри. Вони одружилися сім років тому і зараз мають чотирирічних близнюків. Їм подобається бути мамами, проте вони також люблять свою роботу, їхні кар’єри розвиваються. Звісно, близнята ще маленькі, і Сара та Емелі можуть дозволити собі найняти няню, яка допомагала б їм. Однак одній з них чи обом завжди потрібен більш гнучкий робочий графік або неповний робочий день, аби бути з дітьми, коли вони хворіють, мають канікули в школі, коли на вулиці снігопад або щось трапляється з нянею.

Як їм розділити обов’язки й визначитися, хто працює, а хто доглядає за дітьми? Хто мусить зменшити оберти й працювати менше, аби мати більше часу вдома? Чи слід їм обом змінити свій стиль життя або знайти іншу роботу з більш гнучким графіком? Чи, може, одній з них потрібно звільнитися й повністю присвятити себе догляду за дітьми, поки інша повністю перетвориться на годувальницю?

Які критерії їм обрати, аби дійти правильного рішення? Хто з них більше заробляє чи кому більше до вподоби робота? У кого більше шансів на підвищення? Кому більше підійде гнучкий робочий графік і повільніший кар’єрний рух? Або чия робота краще підлаштується під домашні обов’язки?