Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

class="p1">Сара та Емелі вирішили працювати далі, але Сара, яка старша і більше заробляє, продовжить працювати повний робочий день, у той час як Емелі зменшить свою практику до трьох днів на тиждень. Їхня ситуація не унікальна. Мої друзі-чоловіки, які перебувають в одностатевому шлюбі, розповідають, що мають справу з такими самими проблемами розподілу ролей, а все через те, що немає встановлених правил. Гендерні стереотипи, незалежно від того як наполегливо ми намагаємося їх подолати, провокують такі проблеми. Жінка починає зі своєї «природної» ролі — домогосподарки, а чоловік зі своєї — годувальника. Вони погоджуються на такі умови прямо чи непрямо. Але у стосунках двох чоловіків чи двох жінок — де висхідні точки? Обидва є годувальниками, обидві рівною мірою потенційні домогосподарки.

Це погляд, який пропонують нам одностатеві пари. У цьому випадку немає упереджень, навіть на підсвідомому рівні, що хтось із них буде краще виховувати дітей та поратися по дому, а хтось — заробляти гроші та досягати кар’єрних успіхів. Існує лише домовленість між двома людьми, які мають різні таланти, бажання та зобов’язання і які люблять один одного, своїх дітей, батьків та інших членів родини.

З огляду на це, гетеросексуальним парам слід задуматися про розподіл праці без прив’язки до гендера так, як це роблять одностатеві пари. Це також охоплює ще один факт і розколює наше суспільство: особа, яка залишається вдома, цінується менше, ніж та, яка ходить на роботу в офіс. Коли ж гендер у рівнянні не фігурує, тоді неможливо стверджувати, що дискримінація проти домогосподарок — це інша форма дискримінації жінок. Правда полягає в тому, що ми цінуємо людей будь-якого гендеру, які вкладають в себе, більше, ніж тих, хто вкладає в інших.

У попередньому розділі я зазначала, що «проблема жінок», яку хочуть розсудливо вирішити керівники, — це проблема піклування, що унеможливлює гнучкий графік і участь у кар’єрних перегонах для працівників із сімейними обов’язками. Проте проблема піклування, або, точніше, його знецінення — значно більша та глибша, ніж виклики, з якими стикаються компанії, що хочуть підвищувати жінок.

П’ятдесят років тому жінки середнього класу сиділи вдома, піклувалися про родину й очевидно не були рівними зі свої чоловіками-годувальниками. Аби надати їм право рівності, ми — емансиповані жінки, також стали годувальницями й боролися за рівноправ’я на роботі. Але в процесі цього ми забули про піклування, дедалі менше оцінюючи його як значущу і важливу людську діяльність. У результаті маємо багато патологій: війни мам, спотворені ринки праці, ганебна кількість дітей, що живуть за межею бідності, менше варіантів для чоловіків-домогосподарів і безперервне підвищення чоловіків-керівників, дружини яких сидять удома.

Жіночий рух кинув виклик жінкам та чоловікам і глибоко змінив наше мислення. Але ми лише на півдорозі. Наступні розділи розкажуть про роботу, яка ще не зроблена, порушать інтелектуальні та емоційні проблеми, з якими нам доведеться зустрітися в майбутньому й подолати їх.

Розділ 4

Змагання і турбота

Сьогодні багато феміністок зосереджують свою увагу на одній проблемі. Це зовсім не скляна стеля і навіть не «слизька підлога»{139} (фраза, яку ввела на початку 1990-х соціологиня Катрін Уайт Берхайд, описуючи жінок, які потрапили у пастку низькооплачуваних робіт без особливої надії на професійний розвиток). Жінки посіли керівні посади в більшості промислових галузей. Вони виросли в політиці, при університетах, фундаціях і так далі. У відповідь виникла проблема Великого застою. Ледь відчутно збільшився відсоток жінок-керівників у цих установах з початку 1990-х. Виглядає, що ми застрягли на 15 %, досягнувши 20 % у хороших галузях та впавши на 5 % у поганих.

Цей застій зараз стимулює до дій багатьох феміністок-учених та громадських діячок. Через п’ятдесят років після другої бурхливої хвилі феміністичного руху жінки почали вірити, що можуть усе, чого забажають. Вони закінчують найкращі університети з червоними дипломами та заполоняють робочі місця. Проте все більше талановитих жінок,{140} які почали з професійних кар’єрних перегонів, розчаровуються і далі спостерігають за тими кількома, хто дійде до вершини.

Я теж була зосереджена здебільшого на цій проблемі протягом мого дорослого життя, зрештою, написала про цю особливу проблему у статті для Atlantic. Але відтоді я почала розуміти напрями, у яких зосереджують увагу щодо жінок-керівників. У той час уявлення жінок, які бажають мати доступ до важелів економіки, соціального впливу, створює викривлений образ. Це те саме, якби ми діагностували хворобу шляхом вивчення симптомів тільки в одній частині тіла.

Якщо кінцевою метою є реальна рівність чоловіків та жінок в американському суспільстві, тоді важливо розглядати ситуацію усіх жінок без винятку.

Загальний шаблон

Якщо подивитись на жінок, які роблять професійну кар’єру, то можна побачити певну симетрію. Справді, занадто мало жінок на верхівці, але й занадто багато з них знаходяться з самого низу. Статистика однаково дисонує в обох напрямах. Жінки обіймають менше 15 % керівних посад{141} в 500 компаніях та 62 % — на низько­оплачуваних роботах. У результаті кожна третя доросла жінка живе у бідності або на її межі. Для одиноких матерів картина ще похмуріша. Майже 2/3{142} з них загнані в глухий кут виснажливою роботою без можливості гнучкого графіка та пільг.

Коли ми таким чином розширюємо визначення нашої проблеми, спроби запропонувати допомогу таким жінкам (враховуючи мої власні), що з’явились в останні роки, залишаються зовсім недосконалими. Важко повірити, що так багато жінок в Америці перебувають на нижчому щаблі суспільства через те, що вони не старалися достатньо, були затятими перфекціоністками чи їм бракувало впевненості. Ці чинники можуть грати важливу роль, стримуючи освічених жінок на початку великих перспектив кар’єрного росту, але вони не здатні пояснити, чому матері-одиначки продовжують провалюватися в безодню і закінчують бідністю.

Можливо, жінки, які перебувають вгорі та внизу, просто живуть в різних сферах, маючи різні пояснення того, що їх стримує і не дає рости. Британська економістка Елісон Вульф зазначає, що більшість жінок протягом історії спіткала така ж доля. «Для багатих чи бідних{143} ірландок чи індіанок — найважливішими прагненнями все одно залишаються одруження та народження дитини. Ви щасливі чи не щасливі у шлюбі. Ви народили дітей чи ні. У цих реаліях життя жінки перебуває у підвішеному стані», — пише Вульф у книжці «ХХ фактор». Вона стверджує, що сьогодні досвід жінок різко відрізняється і таким чином, «жіночність» уже більше не категорія, яка робить виклик загальному досвіду.

Я не заперечую слів Вульф, проте реальний погляд на нічим не