Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стоячи біля свого похідного ліжка, Олена бачила, як мадам Робертс покидає напівпідвальне приміщення церкви, щоб повернутися у своє життя успішної жінки. Менш як шість місяців тому вона також жила у тому світі достатку — час, який видався їй надто далеким. Вона запитувала себе: чи Мері-Ен виконає обіцянку. Без цента в кишені, маючи одну теплу річ — бордове вживане пальто, яке їй дали волонтери Червоного хреста, — Олена не мала іншого вибору, як довіритися їй.
Вона знову згорнулася клубочком на своєму похідному ліжку й молила свою матір не полишати їх. Рамка з рожевого дерева зі світлиною батьків зникла з її сумочки; вона хотіла, щоб то Віталій витяг її й мав при собі, аби вона зігрівала його у глибинах його самотності.
«З кожної проблеми можна знайти вихід», — прошепотіла вона, пригадуючи батькові слова. І цей вихід достатньо просто знайти. Змучена, вона нарешті заснула після того, як продумала тисячу варіантів того, як вона змогла б повернути Віталія. Вони були так потрібні один одному!
10
Амос, 27 грудня 1914 року
У неділю після меси Аранк разом із сестрою прийшли в магазин Лявальєрів, щоб рушити до табору Спіріт Лейк. Молоді індіанці були на санях, запряжених чудовими гаскі; собакам хотілося знову бігти, й вони від нетерпіння тремтіли.
— Ти впевнений, що Розен упорається з такими гарячими собаками? — занепокоївся Едмон, переймаючись своєю безпекою і безпекою своїх гостей.
— Сідайте й не бійтеся, — відповів Аранк, — сестра має добрі навички керування такими упряжками. Вона кращий водій за багатьох хлопців.
Едмон разом із Жозефом і Александром сів у сані, якими керувала молода індіанка, а мер Ектор Отьє і президент Торговельної палати Артюр-Альбер Друен сіли один проти одного на хутра, якими Аранк вистелив власні сани. Коли пасажири добре замоталися у вовняні ковдри, кавалькада рушила в дорогу. На чарівній стежці, що зміїлася тайгою, сани ковзали легко, не підскакували, і всі насолоджувалися красою засніжених околиць. День був сонячним, купи снігу, що випав учора, стікали з голих гілок, і його сріблясті кристали вигравали у холодному повітрі.
За двадцять хвилин собаки подолали п’ять миль, що відділяли Амос від Спіріт Лейку й навіть не стомилися. Індіанці зупинили упряжки на великому мисі, з якого було видно весь табір для ув’язнених.
Підполковник Вілсон Борден вийшов із великої споруди — офіцерської їдальні, біля якої щойно зупинилися собаки, й радо привітав новоприбулих.
— Месьє, — сказав він, привітно потискаючи руку кожному, — ласкаво прошу в Спіріт Лейк.
— Я ніколи не думав, що це буде таким великим! — здивувався Едмон, його погляд був звернутий до величезного простору нижче, де працювали численні робітники навіть у неділю. Місце, оточене колючим дротом і вишками, з рядами бараків, із плацом і службовими приміщеннями, саме так я уявляв концентраційний табір, — запевнив Друен.
— Цей табір може вмістити більше як тисячу двісті в’язнів, — повідомив задоволений полковник, — не беручи до уваги військових, які його охоронятимуть. Бачите, серед службових приміщень, про які ви казали, є громадська кухня, пекарня, магазин, бараки для солдатів і пост охорони.
— Оті два ряди бараків із кожного боку центрального плацу, то житло для в’язнів? — поцікавився Ектор Отьє.
— Точно! Коли завершимо будівництво, у нас буде таких дванадцять.
«Чим і забезпечите процвітання нашої торгівлі», — подумав Едмон.
Коли підполковник і гості зайшли до офіцерської їдальні, Аранк із сестрою відійшли до краю лісу, перед цим уклавши собак на сніг. Александр приєднався до них.
— Коли дивлюся на цей обнесений залізним дротом табір, мені стає страшно за інтернованих сюди людей, — сказав він друзям.
— І хто ці в’язні? — запитала Розен.
— Вороги Канади, як мені сказали, іммігранти, чия національність непокоїть уряд.
— Вони можуть піти проти вас зі зброєю?
— Якщо вони приїхали жити тут, то точно не для того, щоб воювати з нами, радше, щоб втекти від бойових дій.
— Свобода дуже важлива! — заявив Аранк. — Мені боляче, коли думаю про людей, що будуть в’язнями в такому чарівному місці, як Спіріт Лейк. Насправді сумно.
— Згоден із тобою, друже, природа тут занадто красива, щоб не насолоджуватися нею у повному спокої, — вигукнув Александр, охоплюючи поглядом засніжений пейзаж, що вилискував під опівденним сонцем.
— Ти підеш з нами на полювання на Новий рік, як і домовлялися? — запитала Розен.
— На жаль ні, наступного разу. Батько доручив мені поїхати в Монреаль зробити закупки для магазину, і я вирішив скористатися нагодою, щоб побачити старих друзів із району, де ми жили, перш ніж переїхали до Абітібі.
Він кинув сніжкою в дівчину, не попереджаючи її. Заскочена зненацька, Розен нагнулася й кинула дві пригорщі білих сніжинок в Александра. Почалася битва сніжками, яку її бійці супроводжували вибухами сміху.
Окрик Едмона перервав їхню гру.
— Ми хочемо спуститися, — заявив він.
Усі сіли на свої місця в санях, і з радісним гамором компанія дісталася місця, що незабаром стане зловісним місцем ув’язнення, де людей, що приїхали до Канади в пошуках кращого життя, утримуватимуть озброєні солдати, які матимуть право стріляти в них, якщо ті надумають тікати.
* * *
Монреаль, 27 грудня 1914 року
На ранок після Різдва пішов сніг. Сильні опади й дужий вітер паралізували найбільше канадське місто на три довгих дні. У порту стояли кораблі, навіть поїзди не їздили. Потерпілі від пожежі змушені були лишатися у підвалі церкви на Святвечір, очікуючи, коли вщухне буря. Для цих викинутих на вулицю дванадцяти сімей, здебільшого жінок і дітей — чоловіків уже було заарештовано як ворогів — майбутнє було непевним. Працівники Червоного Хреста, які обіцяли їм допомагати й переселити в інше місце, не могли цього зробити через обставини, що перешкоджали їм виїхати з дому.
Кюре Бонвілль був єдиним, хто приходив їх утішати.
— Я зайшов до магазину, що напроти церкви, і ще до обіду власник принесе вам молока, масла, хліба...
Він ніжно поглянув на дітей.
—... і джему, — додав. — Це до того, що вам учора принесли сусіди.
— Дякуємо! — сказала, підходячи до нього, Олена. — Ми вдячні вам за вашу доброту й щедрість.
— Обов’язок пастора — годувати свою паству.
Поява працівника продовольчого магазину відвернула увагу. Зголоднілі діти побігли до нього, тоді як жінки йшли не поспішаючи. Олена скористалася нагодою, щоб поставити священнику кілька запитань.
— Мосьє кюре, коли буря вщухне, чи погодились би ви піти зі мною до сиротинця, у який відправили Віталія?
— З задоволенням, — відповів пастор, — але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.