Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Цей чоловік... він сказав, куди забрали Толю? — запитала вона.

— До лікарні. Він у безпеці, — відповіла Олена, не бажаючи тривожити її ще більше уточненнями про притулок. — Відпочиньте, а завтра, коли мені стане краще, ми звернемося за допомогою до кюре Бонвілля й підемо разом забирати Віталія й Толю.

— Дякую.

— Поліна була притомна, коли її забирали рятувальники? — стурбовано запитала Олена, яку переслідували жахливі спогади про те, як дівчина опинилася в полоні полум’я.

— Ні, і я божеволію від тривоги. Я не знаю, у яку лікарню її відвезли. Жахливо, коли не розумієш, що говорять люди довкола. На щастя, ви тут!

Жінки обійнялися. Чи зможуть вони пережити цю нову трагедію? У них не було житла, не було одягу й не було, що їсти. Їхнє майбутнє, і так нерадісне, стало ще більш непевним.

Післяобідньої години цього різдвяного дня сусіди, яких помилував вогонь, прийшли в підвал церкви відвідати погорільців — то в більшості своїй були українці, але серед них траплялися й канадці. Прийшли вони з повними руками гостинців, сподіваючись відвернути їх від їхнього лиха й надати щиру підтримку у цей святковий день.

Під вечір прийшов і кюре Бонвілль у супроводі добровольців із канадського Червоного Хреста. Вони ходили між розкладачками й кожного запрошували вибрати теплі речі, які лежали на облаштованій посеред зали стійці.

— Ми підтримуватимемо зв’язок, — запевняв кожного з парафіян священник, потискаючи руки. — Разом із представниками з Червоного Хреста ми зробимо все, щоб ви могли хоч десь жити.

Олена любила кюре. Він теж не проминув наголосити на її хоробрості. Вона подякувала, та компліменти їй були неважливі. В душі вона вважала, що просто виконала свій обов’язок щодо сім’ї, яка їх так доброзичливо прихистила. Що для неї було насправді важливим, так це знайти брата, і вона сподівалася на допомогу пастора.

— Віталія відправили до сиротинця. А Толю — до притулку. Ми з пані Тефаняк хочемо забрати їх звідти, але нас навіть слухати не захочуть. Чи могли б ви знайти когось, щоб пішов із нами?

— Мені ще до Поліни треба піти, — зітхнула Ліна, — і чоловіка потрібно попередити, бо він хвилюватиметься, якщо довідається від будь-кого іншого, що наша квартира згоріла.

Священник намагався їх заспокоїти. Він був глибоко засмучений масштабом цієї нової трагедії, що зачепила його вірян.

— Ходімо, знайдемо вам дещо з одягу замість того, що ви втратили в пожежі.

Підходячи до стійки, Олена побачила жінку років п’ятдесяти, дорого одягнену, яка допомагала мамам вибрати одяг для своїх дітей. Вона, не вагаючись, брала малюка на руки чи давала іграшку дитинці, яка плакала. Жінка видавалася приємною, здавалося, її не бентежив їхній статус чужинців. Тож Олена підійшла до неї.

— Мадам, — сказала вона бездоганною англійською, — я безмежно вдячна вам, що ви перейнялися клопотами про нас у цей різдвяний вечір, хоча могли б святкувати його в колі сім’ї. Знайте, мої співвітчизники і я, ми цінуємо вашу щедрість і доброзичливість, яку ви виказуєте до нас.

Дама підвела очі на ту, яка так добре говорила, а коли побачила її, то здригнулася від несподіванки. Олена не усвідомлювала, який жалюгідний вигляд вона мала. Її обличчя було поцятковане сажею, а волосся на голові скуйовдилося.

— Мене звати Мері-Ен Робертс, — назвала себе жінка. — Я — волонтер Червоного Хреста. Ходіть, ми причешемо вас й умиємо ваше гарненьке обличчя.

Вона посадила Олену біля миски й почала так лагідно розчісувати її волосся, що в неї аж затуманилися очі.

— У вас хтось загинув у вогні? — запитала мадам Робертс, простягаючи їй намилену серветку, щоб та вмилася.

Побачивши себе в дзеркалі, Олена відсахнулася. Вона ледве впізнала себе в тій розкуйовдженій бруднулі.

— Я маю жахливий вигляд, — проказала вона.

— Навпаки, ви чудова, — утішила її Мері-Ен спокійним голосом. — Вмийтеся, а потім я причешу вас. Ви знову станете вродливою юною жінкою з гарними темно-синіми очима.

Вона енергійно терла обличчя холодною водою, а коли знову глянула на себе в дзеркало, то на серці трохи відлягло — вона стала значно привабливішою.

— Ви могли б допомогти мені забрати мого молодшого брата Віталія? — запитала вона, доки дама зачісувала її.

— Звичайно, я зроблю все, що зможу. Розкажіть мені свою історію.

Дама відвела її до ліжка. Сидячи між нею й Ліною, вона слухала розповідь юної українки. Олена була сповнена надії. Вперше з часу її приїзду до Канади хтось, здавалося, зацікавився її історією. Тефаняки були добрими до неї, але через ті самі труднощі, що спіткали і їх, вони не могли їй поспівчувати.

Мері-Ен побачила футляр зі скрипкою, яку підібрав Віталій, коли вона кинула її на сніг, щоб кинутися на допомогу друзям.

— Ви вмієте грати на ній?

— Так.

— У вас стане сил заграти нам щось із різдвяної музики? Упевнена, що погорільці із задоволенням вас послухають.

Перш ніж прикласти інструмент до плеча, Олена ніжно провела по ньому долонею й поправила струни. Щонайменше на ньому можна було грати. Повільно, заплющивши очі, вона грала Тиху ніч. Люди в приміщенні замовкали й зворушено слухали музику, що нагадувала їм їхню країну в часи, коли в ній панував мир і ще було дозволено мріяти.

Перш ніж піти, Мері-Ен поцікавилася в колег із Червоного Хреста, чи відомо їм щось про те, де чекають на погорільців із малясового передмістя.

— Уже завтра їх направлять до жіночого монастиря, що неподалік, який належить Сірим сестрам[11], — повідомила їй керівниця. — У сестер уже живуть жінки різних національностей, чиїх чоловіків інтерновано.

— Жахливо, що ненависть може породити стільки страждань, — сказала сумно волонтерка.

— Можете бути певні, якщо інші ненавидять ці сім’ї, то ми тут, щоб про них подбати. Ми робимо все можливе, аби допомогти якомога більшій кількості людей. На жаль, як ви кажете, ми можемо подбати про небагатьох цих нещасних, — сумно проказала колега.

Мері-Ен пообіцяла Олені повернутися.

— Підемо разом до сиротинця й подивимося, що зможемо зробити для вашого молодшого брата.

— Ще є Толя, — наполягала Олена. — Хлопчик не дебіл, він лише глухонімий. Його потрібно забрати з притулку, бо він справді може збожеволіти серед усіх отих хворих. Толя дуже губиться, коли не відчуває підтримки.

Глибина драми, яку переживали ці сім’ї, вразила волонтерку. Їх втягнули в протистояння, до якого вони не мали жодного стосунку, поза їхньою волею.

Перш ніж піти, вона обійняла Олену, шукаючи заспокійливі слова, але для ситуації, у якій опинилася ця вісімнадцятирічна жінка, слів не знайшлося. Тож вона ще