Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Повернувся до свого лежака. На здивування спальник був чистий, а лежав він увесь цей час на якомусь полотні, що накривало купу трави. Ти ба… Тільки роздивився… Такий собі матрац. Жорсткувато, але пахне дивовижно, приємно і свіжо. Хтось же приніс це все, вистелив лежак, накрив полотном, поклав туди його покірливу тушку і підтримував у ній життя весь цей час.. Ця думка була дуже приємна, бо про нього дбали, не покинули, але й викликала настороженість – незрозуміло було, хто це і чому його чи її немає зараз... За весь час, окрім ворона, ведмедя і того чудернацького дідуся, він нікого не зустрів. Усі спогади разом ожили, стаючи реальністю.

Поправивши свій барліг і вивісивши спальник надворі з метою просушити-провітрити, Макс пішов по воду. Казанок був невеликий, а йому треба було багато води. Добре, що пляшка, яку він пристосував як рукомийник, залишилася цілою і кришка зберіглася – усіляких приготувань багато, а воду в чому тримати? Митися доведеться в струмку як є. – Аж зіщулився з передчуття – Пам’ятаючи студеність води, процедура буде ще та. Але треба. У цьому разі воно й добре, що немає нікого – бігати з голим задом із лазні до хати при людях якось не комільфо... Особливо, пам’ятаючи, що тут якийсь час були присутні щонайменше чотири жінки.

Розпаливши багаття, поставив грітися воду. Це буде на узвар із родзинок і кураги, завариться в кришці казанка. Другу порцію води і наступні він грів і переливав у пляшку. Вирішив не морочитися – нагріти скільки вийде вмістити у свої ємності – два літри поміститься в пляшку, та в казанку ще два літри точно буде. А то що-що, а вже помитися чотирма літрами води він зможе.

Процедура пройшла на “ура”. Поливаючи себе тонкою цівкою з-під трохи відкрученої кришки пластикової пляшки, Макс більш-менш обмився. Потім плюнув, зачерпнув казанком води з купальні в лазні й вилив на себе. Ефект перевершив усі очікування. Швидко, поки не ослабла рішучість повторювати це, ще двічі обполоснувся таким чином. Потім, підвиваючи від відчуттів, постарався максимально струсити долонями воду з тіла і, загорнувшись у спальник, поповз до будинку.

Підійшовши до багаття, знову повісив грітися черговий казанок із водою і підкинув дров. Сам же стояв біля вогню, перетворивши спальник на імпровізований курінь так, щоб гаряче повітря від вогню обігрівало його й мінімально розходилося в боки... Відчуття були приємні, тіло було легким, м’язи ще іноді відгукувалися болем, але вже не дуже сильно. Але ось голова продовжувала гудіти, як дзвін. Холодне обливання на деякий час допомогло, але зараз, коли він почав зігріватися після купання, тупе свердління в голові повернулося повністю.

Більш-менш зігрівшись, пройшов до хати. Треба було підготувати набір на суп. Смішно, що там готувати? Крупу промити та засипати в казанок? і морквини шматочок порізати? Зайшовши всередину, скинув із себе спальник і почав одягатися. Нахилившись за штаньми, помітив відблиск на стіні. Це виявилося не велике, але якесь дуже чисте дзеркало. Зовсім не запилене. Подумки здивувавшись, що не бачив його раніше, покрутив головою, розглядаючи своє відображення, і завмер. На шиї з боків, йдучи на її задню частину, були помітні якісь темні смужки. Повернувши голову і скосивши якомога сильніше очі в спробі зазирнути собі за спину, зрозумів, що це не просто пляма. Темний чіткий малюнок вкривав усю шию, заходячи тонкими жилками під підборіддя, піднімався вище під волосся й опускався донизу, на спину, пройшовши хребтом і обома ногами аж до стоп. Руки теж були в тонких, багатократно розгалужених прожилках. І все це здебільшого знаходилося на тильних частинах тіла, розміщуючись так, що він раніше й не помітив. “І що це за бісова картинка”? – від адреналіну, що накотився, Макс змушений був присісти, ноги відчутно тремтіли. Пам’ять послужливо підсунула картинки подібних малюнків на тілі і статтю в журналі "Наука и життя" за 2000 рік. Там ішлося про опіки, що залишаються після удару струмом. “Фігури Ліхтенберга”, ось це що. Тільки який струм, яка блискавка? – І ось тут його нарешті осяяло – біля каменя в лісі... він тоді простягнув руку і його щось вжалило, обпекло, після чого він і провалявся три тижні. Вигадував собі що ж з ним сталось, а це й була блискавка – гроза ж якраз починалася. Тепер усе стало зрозуміліше – і його слабкість, і біль, і все інше. “Хм, але така чортівня начебто тільки на твердій поверхні виходить... на діелектрику... Тіло, звісно, опір якийсь має, але жодного разу не діелектрик. А взагалі – пощастило не аби як, – могло бути гірше. Міг просто залишитися там обвугленим шматком м’яса і все. Але залишається все те ж питання – хто ж тут був зі мною весь цей час? Звідки він або вони взялися, як мене знайшли і чому не показуються? Думай! Усе завжди логічно. Якщо допомагали – значить треба було, щоб я вижив. Якщо не показувалися і зараз не з’являються – значить треба, щоб я їх не знав. Щоб думав, що нікого тут не було... але тоді вони або не знали, що я щось чую, або не хочуть показуватися зараз, у цей час. Або взагалі не хочуть показуватися... Зробили свою справу і все. Ну, так... жінка ж запитувала, коли їм іти. Ну що ж... подивимося. Або з’являться, або ні. Інакше ніяк”.

Макс акуратно повісив дзеркало на місце і вийшов з хати. Якби озирнувся, то помітив би, як дзеркало потемніло, втративши свою чистоту, і в сірій імлі на секунду з’явився той самий коротун у штанях, якого він бачив у ніч перед нещасливою лісовою прогулянкою. Проявився, заклопотано покрутив головою і зник. Цього разу його обличчя було не мертвою маскою, а цілком собі людським. Широким, носатим з невеликими, глибоко посадженими оченятами і кудлатою головою.

Вода якраз закипіла, крупа вже була промита. Казанок із майбутнім супом вирушив на вогонь. “Закипить – додамо нарізану морквину і буде щось, що віддалено нагадує чи то кашу, чи то суп. Дивлячись що вийде. А що може вийти? крупи там усього нічого. Значить буде щось, що віддалено нагадує суп, – Макс посміхнувся, йому стало весело. – Життя-то налагоджується. Якась чортівня вночі, потім ведмідь, потім дідусь із нізвідки, потім блискавка, потім двадцять днів без їжі, і все ще живий... Хіба це не щастя і везіння? Крутіше за всі лотереї разом узяті”. Подумавши ще, повернувся до хати і вклонився: “Спасибі вам, хто б ви не були... не покинули, може і я чимось колись віддячу”. Те саме він повторив, повернувшись у бік виходу з двору. Ніколи такого не робив, а тут як знов щось підштовхнуло. “Щось мене занадто часто підштовхує останнім часом, – замислився собі, – та ну й добре, мені це не завадить, а допомогли ж вони мені по-справжньому”.