Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Темніло. Уже вдруге скуштувавши свого супу і не помітивши жодних проблем з організмом, він сидів на окоренку біля багаття і попивав ковтками свій узвар. Завтра треба їхати додому. Довше сидіти сенсу не було. Крупи залишилося на один раз, яблуко і шматочок морквини взагалі не рахуються. Якщо залишитися довше, їсти буде нічого, і він почне втрачати сили від голоду і може просто не дійти, а якщо ще й погода зіпсується, то й узагалі. Це ще один плюс до його везіння – погода трималася суха і тепла весь час. Відблиски полум’я заколисували, тиша навколо заворожувала.

Загорнувши рукав, почав розглядати свою нову прикрасу. Лінії перепліталися, розходилися, розгалужувалися, одні були товстішими, інші тоншали й зникали. Спробувавши відстежити одну з них, Макс довів її до кисті руки, а там і побачив, як та пішла вглиб руки, уздовж судини, через суглоб у кінчик пальця. Струснув головою, яка негайно відгукнулася тупим болем, і про всяк випадок протер очі – що це? Знову ввижається? Рука як рука, лінія є. Уже правда майже нічого не видно, темно стало. Але що це було? Спробував уявити собі те, що побачив – трубочка судини, суглоб, кістка... і побачив усе це знову на своїй руці – під його поглядом усе від ліктя й нижче тепер якось пошарово ставало прозорим: спершу, начебто розчиняючись, зникла частина шкіри, стали видні м’язи, зв’язки... Спробував придивитися, де ж там біцепс кріпиться до кістки, і м’язи слухняно розступилися, оголюючи сухожилля й кістку. Ось якийсь горбок, легкий наплив на кістці... Може, це слід від того перелому в далекому дитинстві? Стиснув кисть, зігнув руку – м’язи знову проявилися, видно було як вони потовщуються, стискаючись. “Ніфіга собі”... – слова закінчилися, бачення теж. Спробував повторити це все знову, але нічого не вийшло – рука була як рука. “Оце каламуть у мене в голові... Треба йти спати, а то й не таке буде”. Сон був неспокійним. Снилося йому, що недавнє страховисько бігало будинком, дрібно тупочучи і щось примовляючи. Дзеркало на стіні блискало яскравими спалахами.

Біля дому, але за огорожею, стояв той самий вредний дідок і разом із ним така сама дрібна, худа і на вигляд дуже хитра бабця в якомусь кошлатому, поношеному, але чистому одязі. На голові в неї була стареча хустка, червона кофта на великих ґудзиках обтягувала тіло.

– То це, він там теперечки і живе? Хлопець той, що ти в лісі зустрів... То хто ж це він такий? І Господар допустив? – запитала вона в діда, – хіба той, про кого ти мені осісьо недавнечко казав?

– Той самий, Мотре, той самий... – дідок мружився і задумливо жував свою борідку.

– Та й як? Хіба Хазяїн ладу не дасть? вхайдокали б його, та й уже... Скільки їх було... Ва-а-а…

– Ти якого пащекуєш? Дурна баба... – розлютився дід, – Побачив він мене, тямиш? сам побачив... А дім його прийняв... Отож – Хазяїн тепер його обороняти буде. І звичаїв хлопчина навчений, і ліс любить... я так думаю, – перейшов дід на шепіт, – це САМ! Той самий, про кого нам безрідний отой товкмачив ще тоді, як тільки з’явився тут.

– Ой же ж мені!.. – заголосила бабця, смішно перебираючи губами і затягуючи хустку на голові тугіше, – невже він? невже дочекалися? А безрідний що? прийняв його?

– Так Слуга він йому... як не прийняти... його волею тільки й живе всі віки...

– Он воно як... Слуга... а Хазяїна дому підім’яв під себе і не захекався.

– Так він же Слуга його Самого!!!, де вже Хазяїну з ним пихатись... Та й нам, із тобою разом навіть, теж силоньки не стане…

– То що, теперечки він, – бабця кивнула на хату, – буде над нами судить-рядить? Карать-милувать? А безрідний той ще тоді товкмачив, що піде той, кого він Повелителем оголосить... Чого ж не йде?

– Не знаю я, – якось засмучено згас дід, – може, й не він... Жахнуло його, ясно? А камінь не спрацював. Виходить, не прийняв його камінь.

– Ну, хай, камінь не спрацював – так заряду в ньому нема... От гроза-то була, він і зарядиться. А те що жахнуло, так воно так і треба. Мо’ рано йому ще йти, не готовий, мабуть... Безрідний отой, слуга його... так казав, згадай, старий пень! що навчити його треба буде бачити силу свою, щоб, мабуть, не пішов телепнем....

– Таке, таке... – дід дрібно кивав, від чого борода тряслася, задумавшись, він навіть проґавив образу, чого не подарував би їй іншим разом ніколи.