Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Попри поганий сон, прокинувся він усе одно рано. Встав несподівано легко і почувався б просто чудово, якби не головний біль. “Схоже – це тепер мій новий друг”, – понуро подумав Макс, потираючи скроні. Попивши води і висьорбавши підготовлену порцію супу, взяв рюкзак – речей у ньому практично не було, тільки вода в пляшці. Усе, що він приніс – сокирка, казанок, лопатка, мотузка і всі інші дрібниці, залишалося тут, щоб потім не нести знову. Узяв зі столу менший ножик – хотілося вдома добре роздивитися й нагострити його, поклав у кишеню яблуко і вийшов з дому. Постояв, подумав, повернувся і виклав на стіл і яблуко, і ніж. “Пригощайтеся, будь ласка”, – сказав у повітря невідомо кому. Може хтось і поласує, якщо тут цей хтось є. Йому ж яблука їсти було зарано. Замкнув двері на ключ, сам ключ сховав під корінням прикметного дерева, обгорнувши корою. Зробивши цю нехитру справу, не поспішаючи попрямував стежкою у зворотну дорогу, до сімнадцяти сорока – години, коли мав їхати автобус на місто, було досить багато часу. Але краще було чекати вже там.

Приїхав у місто раніше, ніж розраховував. На цілих дві години. Дійшов до лісової зупинки без проблем, спочатку з невеликими перепочинками, але пристосувавшись до ритму ходьби, далі йшов уже не відпочиваючи. Вийшовши до зупинки, влаштувався на нагрітому місці і встиг навіть трішки покуняти, як з’явився автобус. Сьогодні, виявляється, був непарний день і автобус ішов за іншим графіком.

У місті, вийшовши з вокзалу, вирішив одразу ж зайти до Рити, дізнатися, що і як на роботі, до чого йому готуватися. Особливо він не побоювався – у запоях раніше помічений не був, шеф мужик нормальний, а в нього, у Макса, ще відпустка за минулий рік не використана була. Ну захворів, з ким не буває. А зв’язку там не було взагалі. І телефон у нього розрядився. Він же його не вимкнув, хоч і хотів, а потім не до того стало. Поки йшов уточнив час і число. Усього двадцять два дні він провів у лісі. Чимало. Час – дев’ятнадцять двадцять. На дворі зовсім темно…

 Рита жила за десять хвилин їзди трамваєм від вокзалу, тільки в інший бік від місця, де він жив сам. Дістався швидко. Піднявшись на поверх, подзвонив. Тиснув дзвінок доволі довго і вже було вирішив, що її немає вдома, як почув кроки.

– Хто там? – пролунав злегка обурений дівочий голос.

– Це я, Максим, – він посунувся ближче до дверей, щоб його було краще чути і при цьому не репетувати на весь під’їзд.

– Макс? – здивовано перепитала вона і двері відчинилися. Переконавшись, що це справді він, Рита вийшла на сходовий майданчик.

– Може, пустиш? – кивнув на двері.

– Ні, Макс, не треба, вже пізно, я зібралася спати лягати... – Рита справді була одягнена в легенький халатик.

“Дивно, я такого раніше не бачив у неї, а ми ж давно разом, – подумав Максим, – і поводиться дивно, ніби не можна у квартирі говорити, ніби він чужий хтось... “

– То тільки сьома година ще... – почав було він, але тут за дверима пролунав голос і все стало на свої місця.

– Ріта, ті гдє? кіто там у тібя? – запитав невідомий із характерним акцентом. Двері сіпнулися, відчиняючись, Рита спробувала їх утримати, як заведено у всіх недолугих фільмах подібного штибу, – халат роз’їхався, і стало зрозуміло, що мужик у квартирі явно не спроста. Під халатом у неї не було нічого. Макс сіпнувся, як від удару, відступив до ліфта. Не те щоб він був прямо вражений – їхні стосунки давно дали тріщину, і несвідомо чогось такого він очікував, але, як чесна і щира людина, розраховував хоча б на повагу до себе. Зрештою, він їй нічого поганого ніколи не робив. За що ось так-то? Було дуже неприємно. Було боляче й бридко. Двері все-таки відчинилися і до них вийшло тіло, одягнене в один банний рушник.

– Ну, чіто тут такоє? Ті чєго не ідьош... – почало було воно й осіклося, – е, ті кіто? Ти чіво суда прішоль, а? – акцент, що прорізався ще сильніше, видавав у ньому жителя зовсім іншої країни.

– Та нічого, вже йду, – Макс повернувся до сходів, але потім передумав. – А ти, Рито, просто сука, ось і все твоє призначення. Бувай, – і знову повернув до виходу. Але тут його вже зупинила чоловіча рука, що вчепилася за рюкзак.

– Е! ті куда пашоль, а? суда сматрі, а? ти чіво суда прішоль, а? – тіло, замотане в рушник, не вгамовувалося.

Макс був дуже слабкий і вже дуже втомився за весь день, пручатися ж він не міг фізично. Тому дозволив себе повернути й одразу, за інерцією руху свого тіла, коротко, без замаху, вдарив мужика складеними руками між ніг. На мить йому здалося, що між його руками і цим безштанним довбнем у рушнику промайнув якийсь червоний зблиск. Як від фотоспалаху, тільки не такий потужний. Але вирішив, що здалося й одразу ж забув про це. Були проблеми важливіші.

– Не лізь ні до кого, коли немає причини. Я йду, вона мені не потрібна, – прошипів Макс, – а ти йди, трахай її далі, раз вона вже твоя. Вже постарайся, – схопив мужика долонею за обличчя і відштовхнув. Скорчена тушка звалилася на підлогу, біля неї зараз же почала кудкудакати Рита:

– Ой, Юсупчику... зараз, зараз... – Вона обернулася до Максима і хотіла було щось сказати, але вдавилася словами, щойно побачила його погляд.

– От і добре... і правильно, не треба нічого більше говорити, – сказав Макс, спостерігаючи зміни в її обличчі, і пошкрьобав, нарешті, сходами вниз, – усе вже сказано... і зроблено.

Удома було тихо, спокійно і злегка запорошено. Час був досить пізній, Макс спеціально пішов додому пішки, хотів заспокоїтися і відволіктися. Йшов суто механічно, як робот. Сили були тільки на те, щоб ось так, монотонно й не кваплячись, переставляти ноги. Образа душила його, хоча, якщо поміркувати, то винен він сам. Ні, не в тому, що Рита його поміняла на іншого, це так, зокрема, а ось у тому, що він узагалі витратив на неї стільки часу. Що знайшов – те й отримав. Адже якщо ти вступив у лайно, то хто винен, що тепер смердить? Якщо шукати яблуко на смітнику, то хто винен, що у знайденого яблука смак буде гівняний? Він уже давно все розумів, просто боявся сам собі зізнатися, що для Рити він не той, найкращий і єдиний, хоча і намагався бути для неї всім.