Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

Вранці прокидаюся, загорнутий в ковдру по шию — вікно відчинене з вечора, на вулиці злива. Нарешті похолодало. Ледве не сконав від тої спеки. Немає нічого приємнішого, ніж дощового ранку прийняти гарячий душ, влізти у м’якенький светр і випити гарячої кави. Прості радощі життя. Коли сушу волосся, хтось стукає у двері. Відчиняю, все ще у халаті — на порозі стоїть Сіріус, в руках паперовий пакет.

- Доброго ранку. Можу зайти?

- Звісно. Привіт. - Впускаю його всередину й зачиняю двері. - Не очікував тебе тут побачити. 

- Вирішив тобі дещо занести. - Простягає мені пакет.

- Сподіваюся, там не заява про звільнення. - Беру пакет з його рук, відкриваю — всередині темна попелясто-синя тканина. Дістаю і розправляю, і тканина виявляється гарненьким тонким светром із високим горлом. - Це мені?

- Ага.

- Тільки не кажи, що ти витратив ранок на те, щоб змотатися до міста через почуття провини за мій клопіт з бинтами. 

- Ні, не вгадав. Це мій.

- Він не виглядає, наче на тебе налізе. - Прикладаю светр до його плечей — точно замалий.  

- Я вдягнув його два чи три рази, а потім він сів після прання. - Сідає на край мого ліжка, на самому тонкий чорний светр крупного плетіння. 

- Чому не викинув? 

- Шкода було, дорога штука. Міряй вже, хочу дізнатися, чи не дарма приніс. 

- Зараз спробуємо. - Скидаю халат, залишаючись в білизні, й натягую светр — тканина просякнута його парфумом. Не віддам назад, навіть якщо не підійде. Хочу залишити собі цей запах. М’яка тканина обіймає мене гладенькою прохолодою, йду до дзеркала — сидить краще, ніж я думав. Може, трохи занадто обтягує, але тканина така приємна на дотик, що це не заважає.

- Як на мене, ідеально. - Підходить ззаду, роздивляється моє відображення, поправляє комір. - Закриває шию, не треба бинтувати. 

- Якийсь надто вдалий збіг, що саме зараз в тебе опинився зайвий светр підходящого фасону і розміру. 

- Саме збіг. - Знизає плечима по дорозі до мого ліжка і знову всідається на край. - Вдягайся, ще встигнемо зайти за кавою перед першим заняттям. 

- Чого це ти раптом вирішив мене почекати? - Тягнуся за білими джинсами. Запах цього светра потроху зводить мене з розуму.

- На інших дивитися зранку настрою немає. Дратують. 

- Вважатиму це за комплімент.

- На здоров’я.

Сьогодні є і лекції, і практика, а от чого немає — то це занять у тих самих аудиторіях, що в нього. Без бинтів на шиї приємно. Ще приємніше від думки, що цей светр до мене торкався його тіла. Його й носити шкода, бо доведеться прати згодом, і запах потроху вивітриться, а потім зовсім зникне. Хоча, зважаючи, що він і так знає про мою маленьку одержимість — думаю, він не образиться, якщо я одного вечора постукаю в його двері з проханням пшикнути його парфумами на мій светр. 

Середа знов потопає у дощах, чому я мовчки радію, і знову одягяю новий светр. Між заняттями наші шляхи перетинаються у кафетерії, й він підмічає, що цей колір пасує до моїх очей. Четвер знову наповнений заняттями. Аб’юзити один і той же светр три дні поспіль не хочеться, тому вдягаю худі, капюшон служить своєрідним коміром, приховуючи залишкові сліди на шкірі. Після вихідних вже зовсім зникнуть, мабуть. Після останнього заняття в мене немає ані зошитів, ні тестів на перевірку, але все одно залишаюся на задній парті з робочим ноутбуком — вписати оцінки, повтикати у розклад, ліниво почати писати план занять на наступний тиждень. Знов на ньому та сама сорочка, що й на перше вересня. І трохи завузькі джинси. Я не скаржуся, вони сидять відмінно — просто від них мої джинси теж натягуються у певній ділянці. Час від часу дістаю телефон, щоб зробити фото. Вже назбиралася маленька галерея.

П’ятниця проходить спокійно. Бачимось в учительсткій і кафетерії, поводить себе спокійно, не дражнить, не торкається, наче навмисне уникає контакту. А в мене по його дотику вже ломка, але нав’язуватися не хочу, щоб не спричиняти йому дискомфорт. 

Субота починається ліниво — довго валяюся в ліжку, йду до тренажерного залу, в душ, а снідати їду до міста. Гуляю незвичним для мене маршрутом у навушниках, довго сиджу в парку біля ставка, насолоджуюсь приємною погодою. Сіріус, мабуть, ще вранці поїхав на “полювання”. Цікаво, у що це виллється. Що робити, якщо це і справді був просто збій? Нас тоді нічого не буде тісно зв’язувати. Доведеться дійсно залишити все, як було. Знаючи себе, я буду вишукувати кожну можливість зайвий раз його торкнутися, побачити, можу стати надто настирним, і тоді, боюся, він від мене втомиться. Я не вмію мовчати. Не можу змусити серце битися спокійно, коли він поруч. Він на мене діє, як червона ганчірка на бика. В мене навіть у підлітковому віці так швидро кров від голови не відливала, побачивши предмет обожнювання, як зараз у його присутності. 

Надвечір зі смаколиками повертаюся додому. Читаю книгу, доки не починає хилити у сон, а засинаю під фільм. Ранок неділі присвячую роботі, потім прибираюся вдома, і йду обідати до кафетерію. Сьогодні немає бажання кудись їхати, хочу просто відпочити. Запалити аромасвічки, полежати у ванні, подивитись якесь чілове кіно, провести час наодинці з собою. І, може, його фотографіями. І моїми іграшками. На те вони й вихідні. 

У неділю ранок проводжу за роботою, Сіріуса немає ні в учительській, ні у кафетерії. Все ще у місті? Прибираюся вдома, гортаю новини, вечеряю наодинці, приймаю душ і лягаю спати. Прокидаюся від наполегливого стукоту у двері. На годиннику перевалило за третю ранку. Босоніж йду до дверей, позіхаючи в долоню. На порозі стоїть Сіріус. Без привітання або будь-яких пояснень заходить в коридор, притискає мене до стіни і цілує декілька довгих секунд, і я не можу зрозуміти, чи це сон, чи я марю. Його холодна долоня м’яко лежить на моїй щоці. Відповідаю на його поцілунок охоче, притягуючи його ближче, і як тільки починаю вірити, що це справді відбувається, він розриває поцілунок.