Читати книгу - "Консуело"

над юнаком. Одначе Порпора довго не міг забути обману і, кажуть, знаходив задоволення в тому, що змушував Йосифа оплачувати уроки принизливою лакейською службою, у цьому разі зовсім непотрібною, позаяк до його послуг були посольські лакеї. Гайдн, одначе, не засмучувався й лагідністю, терпінням і відданістю зрештою обеззброїв свого суворого вчителя; завжди старанний і уважний на уроках, Йосиф дістав од нього все, що хотів і міг сприйняти, до того ж і Консуело постійно підбадьорювала й наставляла юнака.

Але геній Гайдна змушував його мріяти про інші музичні шляхи, ніж ті, якими йшли його попередники композитори; майбутній творець симфонічної музики повіряв Консуело свої мрії про інструментальні ансамблі величезних масштабів. Ці масштаби, що здаються нам тепер такими природними, нескладними і скромними, сто років тому могли вважатись утопією безумців або ж початком нової ери, провіщеної генієм. Йосиф іще сумнівався в собі й не без страху потихеньку розкривав Консуело свої честолюбні задуми, що мучили його. Спершу вони трохи лякали Консуело. Дотепер інструментування відігравало другорядну роль і, відділене від людського голосу, відзначалося простотою прийомів. Однак у її юного побратима було стільки спокою, стільки наполегливої м'якості, в усій його поведінці, в усіх переконаннях відчувалася така справжня скромність і таке неупереджене, сумлінне прагнення істини, що Консуело не могла вважати його самовпевненим, вона повірила в його правоту і вирішила підтримувати його починання. Саме в ту пору Гайдн написав серенаду для трьох інструментів і вирішив зіграти її разом із двома своїми друзями під вікнами шанувальників музики, бажаючи зацікавити їх своїми творами. Почав він із Порпори, який, не знаючи ні імені автора, ні виконавців, підійшов до вікна, із задоволенням слухав і голосно аплодував. Цього разу утаємничений посланник, який також слухав серенаду, виявився обережнішим і не видав молодого композитора. Порпора не бажав, щоб особи, що брали в нього уроки співу, відволікалися чимось іншим.

Приблизно в цей же час Порпора одержав листа від свого учня, чудового контральтиста Уберто, на прізвисько Порпоріно, що перебував на службі у Фрідріха Великого. Цей знаменитий співак не був, як інші учні маестро, надмірно осліплений власним успіхом і не забув, чим завдячує своєму вчителеві. Порпоріно ніколи не прагнув змінити те, що набув у нього, — манеру співати звучно й вільно, без фіоритур, дотримуючись розумних традицій, — і це незмінно забезпечувало йому успіх. Особливо добре вдавалися йому адажіо. Порпора почував до свого колишнього учня прихильність, що йому з трудом удавалося приховувати перед фанатичними шанувальниками Фарінеллі й Кафаріелло. Маестро погоджувався, що мистецтво, блиск і гнучкість виконання цих талановитих віртуозів викликають великий ефект і відразу збуджують неабиякий захват у публіки, яка обожнює всякі хитромудрі вигадки. Але потихеньку він говорив, що його Порпоріно нізащо не потуратиме поганим смакам і хоча співає завжди в одній і тій же манері, його ніколи не набридне слухати. І, очевидно, у Пруссії спів Порпоріно дійсно не набрид, тому що він сяяв там протягом усієї своєї музичної кар'єри й помер у похилому віці, проживши в цій країні понад сорок років.

У своєму листі Уберто повідомляв, що музику Порпори дуже цінують у Берліні, і якби вчитель захотів приїхати до нього, він упевнений, що доможеться постановки його нових опер. Він гаряче переконував Порпору покинути Відень, де артисти приречені бути жертвами постійних інтриг із боку різних партій; у той же час він просив «завербувати» для прусського двору видатну співачку, що змогла б разом з ним виконувати опери маестро. Порпоріно з великою похвалою відгукувався про освічений смак свого короля й про почесне протегування, яке той робить музикантам. «Якщо цей план Вам посміхається, — писав він наприкінці листа, — скоріше відповідайте мені й повідомте свої умови. Ручаюся, що через три місяці я доставлю Вам службу, що дасть Вам нарешті спокійне існування. Що стосується слави, дорогий учителю, то досить вам буде написати, а нам проспівати написане Вами так, щоб Вас оцінили, і, сподіваюся, слух про це дійде до Дрездена».

Остання фраза змусила Порпору нашорошити вуха, як старого бойового коня: то був натяк на успіх Ґассе і його співаків при саксонському дворі. Думка домогтися такої ж слави, як у його суперника на півночі Німеччини, посміхалася маестро, до того ж у цю хвилину він відчував пекучу злість до Відня, віденців і їхнього двору, — тому без усяких вагань він відповів Порпоріно, уповноважуючи його клопотати за нього в Берліні. Він повідомив йому свої умови, намагаючись бути якомога скромнішим, аби не зазнати невдачі. Про Порпоріну маестро відгукнувся в листі з найбільшою похвалою й підкреслив, що вона не тільки за іменем, але й за освітою, і за талантом, і за серцем може вважатися істинною сестрою Порпоріно. Ангажемент їй він просив улаштувати на найкращих умовах. Усе було зроблено без відома Консуело, — вона довідалася про це вже після того, як маестро відправив листа.

Бідолашна дівчина страшенно злякалася самого слова «Пруссія», а ім'я великого Фрідріха примусило здригнутися. Із часу пригоди з дезертиром Консуело уявляла собі цього настільки прославленого монарха не інакше як в образі людожера й вампіра. Порпора дуже сварив її: вона виявила, на його думку, занадто мало радості, довідавшись про можливість нового ангажементу, а оскільки Консуело не могла розповісти про лихі пригоди Карла і про подвиги пана Мейєра, то, опустивши голову, дозволила вчителеві картати її.

Одначе, подумавши, вона знайшла в новому проекті деяке полегшення: завдяки йому відкладалось її повернення на сцену, тому що справа могла ще провалитися, та й Порпоріно було потрібно принаймні три місяці на влаштування її. Доти вона могла мріяти про любов графа Альберта і знайти в собі тверду рішучість відповісти на неї, могла чесно й щиро виконати взяте на себе зобов'язання — обміркувати ретельно й без примусу, чи хоче вона виходити за нього заміж, чи вважає шлюб із ним неможливим.

Консуело вирішила, перш ніж повідомляти що-небудь володарям замку Велетнів, дочекатися відповіді графа Християна на свій перший лист. Але відповіді все не було, і Консуело почала вже думати, що старий Рудольштадт поставив хрест на цьому нерівному шлюбі й зумів умовити Альберта відмовитися від нього, як раптом Келлер передав їй нишком короткий листик такого змісту:

«Ви обіцяли мені писати й зробили це побічно, повідомивши мого батька про своє скрутне становище. Бачу, що над Вами тяжіє ярмо, але я вважав би злочинним для себе визволити Вас із нього; очевидно, добрий мій батько боїться для мене наслідків Вашого підкорення Порпорі. Але позаяк Ви пишете моєму батькові, з яким жалем