Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Вона не плакала. В душі було порожньо — і тісно від болю водночас. Вона винна у всьому, що сталося. Її страх завдати комусь незручності перетворив її дії на куди більші проблеми... Артур має рацію. Якби тоді вона повідомила йому про смерть Валі — не було б цього всього жахіття з пораненням… І Гора був би живий. Добре це чи погано — думати не хотілося. А ще вона дуже змерзла. Був нічний приморозок і пальці на ногах вже заніміли. Злата стояла перед порожньою лавою і почуття вини й власної неповноцінності виїдали її зсередини.

— Дитино, пішли в тепло, — почувся голос ба, і жінка, за плечі, скерувала її до під'їзду.

В кімнаті було увімкнене світло. Артур спав одягнений на ліжку, він роззувся і зняв куртку у прихожій, а от решта одягу лишилася на ньому. Злата сіла у крісло, в якому зазвичай в’язала і, підібгавши ноги, занурилась у свої думки. Її трясло від холоду, і найкраще б зараз було підсунутися до Артура. Тіло чоловіків майже завжди гарячіше, ніж у жінок і біля нього вона б зігрілась умить… Та чи не прожене він її, коли прокинеться?

Злата заплакала. Вийшло майже як у притчі. Хотіла вказати йому на сучок в оці — а він їй вказав на цілу колоду у відповідь… І ця колода боляче вдарила по всім болючим місцям. Що ж буде з ними далі?..

Сон так і не прийшов до неї цієї ночі. Злата просиділа у кріслі до ранку. Почулися голоси на кухні — Леся і Гена починали готувати сніданок. Артур спав, лежачи на животі ,не прокидаючись і навіть не змінюючи пози цілу ніч. Скоро він прокинеться і… Ні, вона не хоче бути тут, коли це станеться. Вона не знає, як він погляне на неї і що скаже. Боїться побачити в його очах презирство чи байдужість...

Злата розуміла, що краще лишитися, але підвелась і вийшла з кімнати. Взула кросівки знову на голі ноги, накинула куртку й вийшла.

— А хто це там? — почувся голос Гени, дівчина нічого не відповіла і поспішила зачинити двері.

Порожню пляшку вже хтось забрав. Куди ж піти? У прагненні залишити квартиру навіть не подумала про те, щоб взяти гроші… і телефон… Блін… Злата похляпала себе по кишенях. Значить, піде в парк. Якщо Артур захоче її побачити — він її знайде. Якщо ні… Про це краще не думати. Та і провітрити голову їй буде не зайвим.

Артур відкрив очі і застогнав від болю, що прошив його голову.

— Доброго ранку, — сказала ба, подаючи йому йому склянку з двома шипучими таблетками.

— Тихіше, ба… не кричи… — він сів і почав потроху пити.

— Ти пам’ятаєш, що було вчора? — запитала вона, присівши поруч на ліжко.

Артур на якусь мить завмер, спостерігаючи як у склянці розчиняються рештки таблеток.

— Так…

— От і добре. Злата в парку… Ходить там кругами вже дві години.

Артур мовчки віддав ба порожню склянку.

— Хай ходить, — підвівся і почав роздягатися.

— Ти куди?

— В душ.

— Артуре, вона може захворіти, холодно ж на вулиці!

— Нехай охолоне, — він вийшов з кімнати.

— Якщо вже порівнювати: хто кого вчора сильніше вкусив — то ти, онучку, вчора переміг! Вітаю! От тільки дивися, щоб ця твоя перемога не зламала вам обом життя! — Крикнула вона йому вслід, але у відповідь почула лише, як зачинились двері ванної кімнати.