Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Лілія стояла біля вхідних дверей і мовчки спостерігала, як, вийшовши з душа, Артур увімкнув кавову машину, пішов в кімнату, одягнув джинси та футболку і, повернувшись, почав задумливо розпаковувати чалд з монодозою.

— Артуре, я не хочу лізти у ваші справи, але…

— От і не лізь, — він вставив пакет у машину й опустив важіль, не поглянувши на неї.

— Холодно. Вона ж там вже, мабуть, змерзла.

— Змерзне — повернеться.

— Сумніваюся, що вона прийде сама… — ба зітхнула.

Обличчя Артура було напружене і зосереджене. Він дивився на потік кави, що лився в чашку, крила його носа роздувались — злий. На Злату чи на себе?

— Я не піду.

— Послухай… Забери її з парку, посади у крісло і вичитуй, кричи, можеш навіть посуд бити і трощити меблі, якщо так тобі буде легше, тільки приведи її сюди, я тебе прошу...

Артур взяв каву і, відійшов до вікна кухні. Пив, стоячи спиною до ба.

За вікном пролітали поодинокі сніжинки. Мабуть, там таки холодно. Але ж у Злати тепла дублянка і зимові чоботи, а ще є уггі. Вона роздивлялась їх зацікавлено в магазині — і він вирішив їх купити. Опиралася спочатку, а потім півдня ходила в них по квартирі — так вони їй подобалися. Раділа як мала дитина. Хоча, якщо вже бути до кінця чесним, то вона і є, по суті, дитя. Наївне мале дитя… Навряд чи вона змерзне в парку при такій температурі, ці речі розраховані на набагато більші морози. Хай прогуляється… А йому потрібно зараз зібратися з думками, щоб оцінити весь масштаб вчорашньої катастрофи…

З миті їхньої повторної зустрічі Злата не мала жодного шансу знову зникнути з життя Артура. Він її хотів — він її отримав, а спробувавши — не відпустив. Злата стала тим рідкісним випадком, коли отриманий результат перевершив сподівання.

І тепер Злата ЙОГО. Тепер все для неї і заради неї. Проте вчора...

Викриття його нещирості зачепило. Він хотів як краще — вийшло як завжди... Тепер розуміє, що не варто було мовчати про його зв’язок з Кароліною… У цьому не було сенсу від самого початку.

Чому вчора так зірвався? Можливо, через те, що слова Злати стали останньою дещицею до того вантажу негараздів, що відбулися останнім часом і стискали його внутрішню пружину терпіння. Пружина вистрілила і вдарила по ній… Краще б вже він зірвався вчора на матір, котра мотала нерви цілий день і виїла йому мозок своїм ниттям і бурчанням про негідну невістку, котра охмурила сина і тепер він живе “без кола і без двора” і житиме ще невідомо скільки, бо будинок не зведеш за пару тижнів. Але ж ні…він зірвався не на ній. На Златі.

Артур ніколи не приховував від Злати, що мав досить бурхливе життя і знав, що засмутив її не сам факт його зв'язку з Кароліною, а те, що він приховав це, коли вони говорили… Це її образило. Злата ж навіть не підозрювала, що у нього з Кароліною щось було. Сказав: партнерка по танцях, отже так і є. Вона ж йому вірить. Вірила… І говорити вчора Злата про це не хотіла. Планувала зібратися з думками і заспокоїтися.

Злата неодноразово звинувачувала себе у всьому, що сталося, і він завжди переконував її, що це не так. Переконував, а вчора звинуватив її в цьому сам. І алкоголь не виправдання. Він чудово розумів, що і кому каже. Навмисне хотів зробити їй боляче…

Розарія Павлівна “ламала” своїх онуків, пригнічуючи їхню волю і роблячи покірними та зручними для неї. Злата неодноразово показувала, що її до кінця не зламали. Артур іноді спостерігав, як вона проявляла своє незадоволення чи обурення, але ніколи вони не були спрямовані на нього. До вчора. Вчора вона направила своє обурення НА НЬОГО і йому це не сподобалося… Як тиха і спокійна дружина , котра дуже розсудливо виказує свою думку і заперечення, якщо має, Злата влаштовувала його набагато більше. Глибоко в душі він вважав, що зробив для неї достатньо, щоб вона ніколи не виказала йому свого незадоволення і раптом — претензія. І він їй “відповів”... Молодець…

З кімнати долинув звук телефона Злати. Артур поставив порожню чашку в мийку і пішов до кімнати. Чому вона не взяла з собою телефон? Щоб він їй не дзвонив? Чи просто забула? Поки дійшов — виклик припинився. Взяв телефон в руки — дзвонила Жанна, повернув телефон назад у крісло біля якого лежало її в'язання. Провів рукою по майже готовому полотну — складне переплетіння, акуратна в’язка, приємна пряжа. Спинка це чи перед він не знав, але дуже гарно. Бачив подібні речі і думав придбати щось схоже, але не влаштовувала якість. Злата казала, що хоче закінчити светр до поїздки в Данію, щоб він був і гарний і в теплі. Хотіла зробити йому приємність... Як повернути тепер її довіру?

Задзвенів телефон Артура — Жанна.

— Слухаю.

— Привіт, Артуре. Я оце дзвоню Златі, а вона не бере… Вона з тобою вчора говорила?

— Про що? — навряд чи Злата обговорювала з подругою його минуле, більш вірогідно, що мова про його брата, але краще уточнити, щоб не бовкнути, часом, щось не те.

— Про Артема… Я ж її вчора просила, ну… Не говорила? Вона ж обіцяла!

Артур зітхнув. Так, саме вчора був дуже вдалий час на розмови про брата, просто ідеальний.

— Жанно… Ні я, ні Злата не зможемо вирішити ваші проблеми, доки ви не сядете і не вирішите свої проблеми САМІ. Вдвох. Сідаєте і говорите. Потім обдумуєте і вирішуєте, що вам робити далі, чи не робити.