Читати книгу - "Лабіринт"

— Уже недовго, — промовила Алаїс, допомагаючи Харифові зіп’ястися на ноги. — Ми вже майже вдома.

Гільєм і Саже сіли в ніші під горою, подалі від лютих поривів вітру. Вони майже не розмовляли.

Кілька разів Гільєм намагався завести розмову, але мовчазність Саже обеззброювала його. Зрештою Гільєм припинив спроби і поринув у власний світ, як того й хотів Саже.

Саже почувався не дуже добре. Усе своє життя він спершу заздрив Ґільємові, потім ненавидів його, а перегодом намагався забути про нього. Він посів Ґільємове місце поряд з Алаїс, але не в її серці. Вона постійно згадувала своє перше кохання. Воно все ще жило в ній, попри відсутність Ґільєма та його мовчанку.

Саже знав про Ґільємову відвагу і безстрашність, а також про його тривалу, невтомну боротьбу за визволення Південних земель від хрестоносців, але він не хотів бути одним з тих, кому Гільєм подобався і хто ним захоплювався. Він також не бажав жаліти Ґільєма. Саже бачив, як він тужив за Алаїс. Його обличчя виказувало глибокий смуток і втрату. Саже не міг змусити себе говорити. Він ненавидів себе за це, але не міг.

Так вони чекали цілий день, поперемінно відпочиваючи. Над вечір нижче схилом раптом пролетіла зграя гайворонів, здіймаючись у небо, мов великі купи попелу із згаслого вогнища. Вони ширяли, кружляли над горою та каркали.

— Хтось наближається, — одразу насторожився Саже.

Він визирнув із-за валуна, що стояв трохи вище над входом на невеликому уступі, неначе покладений туди гігантською рукою.

Проте не побачив нічого. Жодного руху на схилі. Саже обережно вийшов зі своєї схованки. Усе боліло й затерпло, — такі були наслідки побоїв та тривалої бездіяльності. Руки заклякли, поранені суглоби були запалені, червоні та збиті. Обличчя Саже являло собою просто місиво, серед якого клаптями звисала шкіра.

Перехилившись через камінь, Саже зістрибнув униз. Він приземлився не надто вдало. Біль одразу ж пронизав пошкоджений щиколоток.

— Передай мені меча, — нарешті мовив він, простягнувши Ґільємові руку.

Ґільєм мовчки подав йому зброю, а потім також спустився вниз до Саже, який, між тим, оглядав долину.

Раптом здалеку почулися голоси. Потім у згасаючому вечірньому світлі Саже розгледів легкий димок, що здіймався над рідким ліском.

Він поглянув на обрій, де зустрічалися потемніле небо і вкрита фіолетовим серпанком земля.

— Вони під’їхали із південного сходу, — нарешті промовив Саже, — це означає, що Оріана таки обминула село. З того боку вони не зможуть проїхати на конях далі. Поверхня надто нерівна. Там є кілька міжгір’їв з урвистими схилами обабіч, їм доведеться йти пішки.

Думка про те, що Бертранда так близько, була для Саже нестерпною.

— Я йду вниз, — сказав він.

— Ні! — гукнув Гільєм, а потім притишив голос. — Ні, це надто великий ризик. Якщо вони тебе помітять, то ти поставиш життя Бертранди під загрозу. Ми знаємо, що рано чи пізно Оріана прийде до печери. Тут маємо змогу заскочити її зненацька. Ми мусимо дочекатися їх. — Ґільєм замовк. — Ти не повинен звинувачувати себе, друже: ти не міг передбачити й відвернути це. Ти допоможеш дочці тим, що дотримуватимешся нашого плану.

Саже різко скинув Ґільємову руку зі свого плеча.

— Ти геть не уявляєш, що я відчуваю, — гнівно відповів він. — Як ти смієш припускати, ніби знаєш мене?

Гільєм глузливо розвів руками:

— Пробач.

— Вона ж лише дитина.

— Скільки їй років?

— Дев’ять, — гостро відповів Саже.

Гільєм насупився.

— Отже, досить велика, щоб усе зрозуміти, — висловив він свою думку. — Навіть якщо Оріана переконала її, а не примусила покинути табір, то Бертранда, мабуть, уже втямила, що щось негаразд. А вона знала, що Оріана на той час була в таборі? Вона взагалі знає про те, що в неї є тітка?

Саже кивнув.

— Вона знає, що Оріана недобре ставиться до Алаїс. Вона б не пішла разом із нею.

— Так, якби знала, яка Оріана зовні, — погодився Гільєм. — Але якщо вона не знала?

Саже трохи подумав і похитав головою.

— Навіть коли й так, я не можу повірити, що Бертранда могла піти із чужою людиною. Ми ж домовилися, що вона чекатиме на нас...

Саже раптом замовк, розуміючи,