Читати книгу - "Американська трагедія"

Потім Мейсон викликав свідка м-с Ратджер Донег’ю, яка дуже спокійним і рівним тоном розповіла, що ввечері восьмого липня, між пів на шосту і шостою годиною, вона і її чоловік нап’яли намет поблизу Місячної бухти, а потім поїхали кататися човном і ловити рибу, і коли вони були приблизно за півмилі від берега і за чверть милі від порослого лісом мису, який загороджує Місячну бухту з півночі, вона почула крик.

— Між пів на шосту і шостою, ви кажете?

— Так, сер.

— Якого числа це було?

— Восьмого липня.

— І в якому, точно, місці ви були в цей момент?

— Ми були…

— Не «ми». Де були ви особисто?

— Я разом з чоловіком перепливала човном через ту частину озера, що називається, як я згодом дізналась, Південною затокою.

— Так. Тепер розкажіть, що сталося далі.

— Коли ми допливли до середини затоки, я почула крик.

— Який крик?

— Нестямний, ніби хтось кричав від болю… або від жаху… Пронизливий крик, — я потім не могла забути його.

Тут підвівся Белнеп і попросив виключити останню фразу з протоколу, і запропоновано було викреслити її.

— Звідки линув цей крик?

— Здаля. З лісу, або, може, з якогось іншого місця позаду нього.

— Чи знали ви тоді, що по той бік мису є ще затока або бухта?

— Ні, сер.

— Ну, а що ж ви подумали тоді — що кричать у прибережному лісі?

(Протест оборони, прийнятий судом.)

— А тепер скажіть нам, хто це кричав — чоловік чи жінка? 1 що саме кричали?

— Кричала жінка. Крик був дуже пронизливий і виразний, але, звичайно, далекий. Вона скрикнула двічі — нібито «Ой-ой!» або «А-ах!», як кричить людина, коли їй боляче.

— Ви впевнені, що не помилились і що кричала саме жінка, а не мужчина?

— Ні, сер. Я цілком впевнена. Голос був жіночий, занадто високий для мужчини або для хлопчика. Так могла кричати тільки жінка.

— Розумію. А тепер скажіть-но, місіс Донег’ю… оця точка на карті показує, де було знайдено тіло Роберти Олден, — бачите?

— Так, сер.

— А бачите другу точку, оту, за деревами, яка показує приблизно, де був ваш човен?

— Бачу, сер.

— Чи не думаєте ви, що голос линув з указаного тут місця Місячної бухти?

(Опротестовано. Протест прийнято.)

— Чи не повторився цей крик?

— Ні, сер. Я чекала. Крім того, я звернула на цей крик увагу чоловіка, і ми з ним обоє чекали, але більше нічого не було чути.

Потім за неї взявся Белнеп, який прагнув довести, що крик міг бути викликаний жахом, а не болем; він допитав її заново з самого початку і пересвідчився, що ні її переконання, ні переконання її чоловіка, також викликаного як свідка, не можна ніяк похитнути. Вони запевняли, що крик цієї жінки справив на них глибоке, незгладиме враження. Він переслідував їх обох, і, повернувшись у намет, вони весь час говорили про нього. Чоловік не хотів відшукувати місце, звідки крик линув, бо вже смеркало, а їй весь час ввижалось, що там, у лісі, вбили якусь жінку або дівчину, і тому вона не хотіла залишатися тут далі, і вже наступного ранку вони вирушили на інше озеро.

Томас Баррет, адірондакський провідник, який обслужував табір на озері Дем, посвідчив, що в годину, вказану м-с Донег’ю, він ішов берегом до бігбітернської гостиниці і не тільки бачив чоловіка і жінку в човні, приблизно в описаному свідком місці, але далі на південь на березі затоки помітив також і намет цих туристів. Він ще посвідчив, що човен у Місячній бухті не можна було побачити нізвідки, — хіба тільки тоді, коли ви стоїте якраз біля входу в бухту. Вхід цей дуже вузький, і з озера бухти зовсім не видно. Були і ще свідки, які підтвердили це.

І тут (цей психологічний ефект було ретельно обдумано заздалегідь), у годину, коли світло вечірнього сонця вже стало примерхати у високому, вузькому залі суду, Мейсон почав читати листи Роберти один за одним, зовсім просто, без усякої декламації, але з тим співчуттям і глибоким хвилюванням, яке виникло в ньому при першому їх читанні. Тоді вони змусили його плакати.

Він почав з першого листа, написаного восьмого червня, — через три дні після від’їзду з Лікурга, — і прочитав їх усі, аж до чотирнадцятого, п’ятнадцятого, шістнадцятого і сімнадцятого.

За окремими місцями різних листів і за подіями та фактами, згадуваними то там, то тут, можна було відтворити всю історію знайомства Роберти з Клайдом, до самого його наміру приїхати по неї через три тижні, потім через місяць, потім восьмого або дев’ятого липня… і потім — її раптова погроза, після чого він поспішно вирішив зустрітися з нею у Фонді.

І поки Мейсон читав ці надзвичайно зворушливі листи, мокрі очі, хустинки, що з’явились у руках, та покашлювання свідчили про силу їх впливу на публіку і на присяжних.

«Ти радив мені не тривожитись, не думати так багато про те, як я себе почуваю, і весело проводити час. Добре тобі казати, коли ти в Лікурзі, оточений друзями і тебе скрізь запрошують. Мені важко розмовляти по телефону від Уілкоксів: завжди хто-небудь може мене почути, а ти весь час нагадуєш, що не можна говорити і того, і іншого. Мені требн було багато про що тебе спитати, але по телефону не вдалося. Ти весь час тільки повторюєш, що все уладнається. Але ти не сказав твердо, що приїдеш 27-го. Я не зовсім розібрала — було дуже погано чути, — ти начебто чогось затримаєшся ще довше. Але це неможливо, Клайд! Тато і мама третього виїздять у Гамільтон, до дядька. А Том і Емілія того ж дня поїдуть до сестри. Але я не можу і не хочу знову їхати до неї. І не можу залишатися тут зовсім одна. Отже ти повинен, справді ж, повинен приїхати, як обіцяв. Клайд, у такому стані я не можу довше чекати, і ти просто мусиш приїхати і повезти мене звідси. Тільки, будь ласка, благаю тебе, не муч мене більше ніякими відстроченнями».

І ще:

«Клайд, я поїхала додому, бо думала, що можу тобі вірити. Ти тоді урочисто обіцяв приїхати по мене найпізніше через три тижні і запевняв, що за цей час встигнеш усе влаштувати, збереш досить грошей і ми зможемо жити на них, поки ти знайдеш де-небудь іншу роботу. Але третього липня вже мине майже місяць, як я тут, а ти вчора зовсім не був