Читати книгу - "Лялька"

— Вашими устами говорить кривда, — відповів князь, збираючись іти. — Кривда зрозуміла, але, мабуть, неправильно адресована… Бувайте здорові. Отже, ви віддаєте нас на поживу іудеям?..

— Я сподіваюсь, що ви порозумієтеся з ними краще, ніж з нами, — іронічно сказав Вокульський.

У князя на очах виступили сльози.

— Я гадав, — схвильовано промовив він, — що ви станете золотим-мостом між нами і тими, котрі… все далі відходять від нас…

— Я хотів бути мостом, але його підпиляли, і він завалився, — відповів Вокульський, кланяючись.

— Значить, ми знову повертаємось в окопи святої тройці!..

— Це ще не окопи… це лише спілка з євреями.

— І це говорите ви?.. — запитав князь, бліднучи. — В такому разі я… не залишуся в тій спілці… Нещасна вітчизна!..

Він кивнув головою і вийшов.

Нарешті відбулося, засідання, яке вирішило долю Спілки для торгівлі з Росією.

Насамперед правління, організоване Вокульським, подало звіт за минулий рік. Виявилось, що оборот разів у п’ятнадцять перевищував капітал, який дав не п’ятнадцять, а вісімнадцять процентів прибутку. Члени Спілки були зворушені цим повідомленням і на пропозицію князя вшанували вставанням правління і відсутнього Вокульського: Потім узяв слово адвокат Вокульського і повідомив, що його клієнт через хворобу відмовляється не тільки від участі в правлінні, а й взагалі виходить із Спілки. Всі давно вже були готові до цього повідомлення, проте воно справило гнітюче враження.

Скориставшись паузою, князь попросив слова й повідомив, що в зв’язку з виходом Вокульського він також залишає Спілку. Після цього він одразу пішов із зали засідань, сказавши по дорозі одному з своїх приятелів:

— Я ніколи не мав нахилу до комерції, а Вокульський — єдиний чоловік, якому я міг довірити честь свого імені.

А як нема його, то мені теж нічого тут робити.

— А дивіденди? — шепнув приятель.

Князь спогорда глянув на нього.

— Я робив це не для дивідендів, а для нещасної вітчизни. Хотів влити в наше середовище трохи свіжої крові та свіжих поглядів: проте мушу визнати, що програв, і то не з вини Вокульського… Нещасна вітчизна!..

Хоч вихід князя був несподіваний, однак не справив на присутніх великого враження, бо всі вже були попереджені, що Спілка утримається.

Потім виступив один з юристів і тремтячим голосом сказав дуже гарну промову, зміст якої полягав у тому, що з виходом Вокульського Спілка втрачає не тільки керівника, а й п’ять шостих капіталу. «Можна було сподіватись, що Спілка розпадеться, — говорив далі промовець, — і засипле своїми руїнами всю країну, тисячі працівників, сотні родин…»

На цьому юрист спинився, розраховуючи на ефект. Але присутні сприйняли його слова байдуже, наперед знаючи, що буде далі.

Юрист заговорив знову, закликаючи членів Спілки не втрачати мужності, «бо знайшовся благородний громадянин, досвідчений комерсант, навіть друг і спільник Вокульського, готовий підтримати захитану Спілку, як Атлас підтримав небо. Цей муж, який прагне втерти сльози тисячам людей, врятувати країну від занепаду і повести нашу торгівлю новими шляхами…»

В цьому місці всі присутні повернули голови до того крісла, в якому сидів спітнілий і розчервонілий Шлангбаум.

— Цей муж, — вигукнув юрист, — є пан…

— Мій син, Генрісь!.. — пролунав голос з кутка.

Такого ефекту ніхто не сподівався, і зал вибухнув реготом. Проте члени правління удали, що вони приємно здивовані, й запитали присутніх: чи згодні вони прийняти пана Шлангбаума спільником і керівником? А діставши одностайну згоду, запросили нового керівника на місце голови.

Тут знову сталось невелике замішання. Негайно зажадав слова Шлангбаум-батько і, виголосивши кілька похвал на адресу сина і правління, заявив, що Спілка не може гарантувати членам більш як десять процентів річного прибутку.

Зчинився галас, виступило кільканадцять промовців, і після жвавих дебатів ухвалено прийняти до Спілки нових членів, рекомендованих Шлангбаумом, і доручити керувати справами тому ж панові Шлангбаумові.

Останнім епізодом засідання була промова Шумана, який, діставши запрошення стати членом правління, не тільки відмовився від цього почесного поста, а навіть дозволив собі в’їдливо пожартувати з об’єднання аристократів з євреями.

— Це щось схоже на незаконний шлюб, — сказав він. — Але тому, що від таких шлюбів часом народжуються геніальні діти, будемо сподіватись, що й наше об’єднання дасть якісь рідкісні плоди…

Члени правління занепокоїлись, дехто обурився, але більшість нагородила доктора бурхливими оплесками.

Вокульський докладно знав про все, що робилось на засіданні, бо весь наступний тиждень до нього йшли численні відвідувачі та підписані й анонімні листи.

Завдяки цьому він спостеріг у себе новий настрій. Йому здавалось, що обірвалися всі нитки, які досі єднали його з людьми, що йому байдуже до всього того, що їх цікавить. Словом, він почував себе актором, який закінчив свою роль і, зійшовши зі сцени, де він тільки що сміявся, гнівався або плакав, тепер сидить серед глядачів і дивиться на гру своїх колег, як на дитячу забавку. «Чого вони так метушаться?.. Які ж вони дурні!..» — думав він.

Йому здавалось, що він дивиться на світ відкілясь збоку, і життя людей показалось йому якимось новим.

Перші дні йому докучали члени Спілки, її клієнти та службовці, иезадоволені керуванням Шлангбаума, а може, занепокоєні своїм майбутнім. Вони умовляли його повернутись на свій пост, який він може посісти, оскільки договір із Шлангбаумом ще не підписаний.

Деякі змальовували своє становище такими чорними барвами, і навіть плакали, що Вокульський жалів їх. Але разом з тим виявив у собі таку байдужість і брак співчуття до чужої недолі, що аж сам дивувався. «Щось у мені вмерло», — думав він, відмовляючи відвідувачам.

Потім ринула друга хвиля людей; вони приходили нібито для того, щоб подякувати йому за зроблені послуги, а насправді, аби задовольнити свою цікавість та побачити, як виглядає цей колись сильний чоловік, про якого тепер казали, ніби він зовсім знесилів.

Ці вже не просили його, аби він повернувся до Спілки, а вихваляли його минулу діяльність і казали, що не скоро знайдеться такий діяч, як він.

Третя хвиля гостей відвідувала Вокульського невідомо навіщо. Вони навіть не говорили йому компліментів, але все частіше згадували про Шлангбаума та його енергію і здібності.

З-поміж багатьох відвідувачів вирізнився — своєю поведінкою лише хурман Висоцький. Він прийшов попрощатись з своїм колишнім роботодавцем, хотів був щось сказати, але раптом розплакався, поцілував його в обидві руки й вибіг з кімнати.

Приблизно те саме повторювалось і в листах… В одних знайомі й незнайомі заклинали його не залишати справ, оскільки це було б лихом для цілої країни. Другі хвалили його минулу діяльність або жаліли. Треті радили об’єднатися з Шлангбаумом, як з чоловіком дуже здібним і корисним для суспільства.