Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Чернявський приносить їжу, дівчина їсть з апетитом. Подружжя коротко радиться. Потім Чернявська ухвалює рішення, і її чоловік кладе на дерев’яний стіл кілька золотих монет. Дівчина зникає. Ще того самого дня Чернявські їдуть у село й там, виплативши солідну суму одному господареві та віддавши йому дитину, підписують з ним довготермінову угоду.

Недешево їм обходяться Рохові романи. Це вже вдруге.

Ева Франк, довідавшись про все від Чернявських, звеліла викликати до неї брата і тепер докоряє йому. Її сукня замітає клаптики тканини, залишені на підлозі кравчинею: незадовго до того в Еви була примірка. Ева говорить стишеним напруженим тоном, який шмагає Роха, наче батіг.

— Ти нічого не робиш для спільної справи, нічого не вмієш, нічого тебе не цікавить. Ти — наче прищ на сідниці, з яким доводиться цяцькатися. Батько дав тобі шанс, а ти все змарнував. Лише вино й баби.

Вона перезирається з Чернявською, яка сидить із чоловіком біля стіни.

— Отримуватимеш чітко відміряні порції вина. Батько так розпорядився.

Рох, розвалившись у кріслі, не піднімає погляду. Здається, ніби він сміється до власних черевиків. Його світло-руде волосся вибивається з-під недбало надягненої перуки.

— Батько — хворий і житиме вже недовго. Не говори мені про нього. Мене нудить.

Ева втрачає контроль над собою. Нахиляється над братом і сичить:

— Мовчи, дурна дрібна істото.

Рох затуляє обличчя руками. Ева різко відвертається, її важка сукня знову підхоплює клапті тканини і розкидає їх по кімнаті. Ева виходить.

Збентежений Чернявський бачить, як Рох плаче.

— Я — найнещасніший з-поміж людей.

Про нешіку, Божий цілунок

Володареві знову сниться той дивний запах, запах амброзії. Через кілька годин стається напад. Завдяки пані фон Ля Рош із Франкфурта привозять найкращого лікаря, а той скликає консиліум із місцевих колег. Радяться довго, але дедалі очевидніше, що Якову допомогти неможливо. Він лежить без тями.

— Коли? — питає їх Ева Франк, коли вони виходять із кімнати Якова.

— Неможливо сказати напевно. Організм хворого — надзвичайно сильний, і в нього величезна воля до життя. Ніхто інший не пережив би такої потужної апоплексії.

— Коли? — повторює Чернявський.

— Про це одному Богові відомо.

І все ж Володар живе. Ненадовго повертається до тями і тішиться зеленим папугою, який вміє говорити: його хтось привіз у подарунок. Якову читають газети, але невідомо, наскільки новини, дедалі апокаліптичніші, доходять до його свідомості. Ввечері він розпоряджається вчити їздити верхи також жінок. Вони теж будуть воїнами. Наказує продати всі коштовні килими та шати, а натомість купити більше зброї. Кличе Чернявського, щоб надиктувати тому листи. Чернявський пише все, що йому диктує Яків, не зраджуючи навіть рухом брови, що він про це думає.

Володар наказує спорядити місію до Росії і вже готуватися до виїзду. Але більшість часу лежить неначе відсутній, здається, його думки мандрують десь далеко. Марить. У його мареннях без кінця повторюються ті самі слова. «Робіть, що наказую!» — раз по раз кричить він одного вечора.

«Пани тремтітимуть», — каже він і пророкує велику ворохобню і кров на міських вулицях. Або молиться й співає давньою мовою. Його голос ламається і переходить на шепіт: «Ахапро понов бамінхо…» Мовою ладино це означає: «Дарунком попрошу прощення у Його лику». Мушу бути дуже слабким, щоби сподобитися смерті. Зректися своєї сили. І тоді вона оновить мене. Все буде оновлене.

Якубовський, геть прибитий, засинає біля його ліжка. Але згодом стверджуватиме, що записав останні слова Якова і звучали вони так: «Христос казав, що прийшов урятувати світ із рук сатани. А я прийшов звільнити світ від усіх законів і прав, які панували досі. Це все треба знищити, і тоді явиться Добрий Бог».

Але правда така, що Якубовського взагалі не було поруч із Володарем в останні хвилини. Він заснув у коридорі в незручній позі. Замість нього до Якова ввійшли жінки і вже не впускали нікого. Ева з Анусею, стара Матушевська, Звєжховська, Чернявська та Ева Єзерянська. Вони поставили громниці, принесли квіти. Останньою людиною, яка з ним розмовляла — якщо це взагалі можна назвати розмовою, — була Ева Єзерянська. Вона сиділа над ним всю попередню ніч, але під ранок пішла подрімати. І тоді Володар покликав її, сказавши лише: «Ева». Дехто вважав, що він кличе їмость, однак доньку він завжди кликав «Авача», а тут сказав «Ева». Тож прийшла стара Єзерянська, змінила Якубовського та Еву, сіла на краю ліжка й одразу здогадалася, про що йому йдеться. Поклала його голову собі на коліна, він спробував витягти вуста, як до поцілунку, але через нерухому половину обличчя в нього це не надто виходило. Вийняла велику, вже зів’ялу грудь і приклала її до вуст Володаря, і він смоктав, хоч була вона порожня. Потім втомився і перестав дихати. Не мовив жодного слова.

Приголомшена Єзерянська вийшла. Розплакалася вже за дверима.

Антоній Чернявський повідомляє звістку стривоженим вірним уже вранці, коли тіло обмите, прибране й покладене на мари. Каже:

— Володар наш відійшов. Помер через цілунок, нешіку. Бог прийшов до нього вночі й торкнувся його вустами, як Мойсея. Всемогутній Бог саме приймає його у своїх покоях.

Лунає один могутній схлип, звістка мчить галереями, виривається з замку і, наче вихор, жене вузькими чистенькими вулицями Оффенбаха. Невдовзі починають бити дзвони в усіх міських храмах, незалежно від конфесії.

Чернявський помічає, що всі старші брати вже зійшли вниз, бракує лише Якубовського, який цілу ніч сидів під дверима. Зненацька Антоній починає перейматися, чи й з ним чогось не трапилося. Підіймається сходами на останній поверх, міркуючи, що то була погана ідея — селити старих людей так високо, це слід виправити.

Якубовський сидить спиною до дверей, схилений над своїми паперами, худий, згорблений, його сива коротко острижена голова у вовняному ковпаку здається маленькою, наче голова дитини.

— Брате Пьотре, — каже до нього Чернявський, але Нахман не реагує. — Брате Пьотре, він відійшов.

Западає мовчанка, і Чернявський розуміє, що має залишити старого на самоті.

— Смерть не зла, — раптом каже Якубовський, не обертаючись. — Слід визнати: вона є даром Доброго Бога, який таким чином милосердно звільняє нас від життя.

— Брате, спустишся?

— Немає потреби.

У ніч після батькової смерті Еві сниться сон. Бачить вона, ніби її тіло набрякає, ним щось сунеться, лягає на неї, вона знає, що це таке, але не може його побачити. Найгірше (і водночас найкраще) те, що вона відчуває, як її