Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

— Боягуз помирає тисячею смертей а сміливець — лиш один раз, — мовила Кейсі.

Я спантеличено поглянув на неї.

— Я сама дуже довго реагувала так на цей вислів, — сказала вона. — Чула його ще з дитинства, але він завжди лишався незрозумілим. А тоді якось розмовляла з клієнтом у кафе, і мене осяяло. Клієнт говорив про новинний сюжет, що сильно його збентежив. Про те, як люди зловживають системою охорони здоров’я заради безкоштовного лікування. Це як і те, про що ти говорив, дуже мало стосувалось його повсякденного життя, однак він дозволяв собі сильно через це засмучуватися. Над ним узяв гору прихований страх. І що більше той клієнт думав і говорив про новинний сюжет то сильніше сердився.

— Він помирав тисячею смертей? — запитав я.

Кейсі кивнула.

— Саме так. Боягуз живе в постійному страху перед усім, що може піти не так. В уяві, в думках він помирає тисячею смертей. Зате сміливець усвідомлює, як безглуздо дозволяти розуму виходити з-під контролю. Він живе так, як хоче жити.

Кейсі всміхнулася.

— Ми всі рано чи пізно помираємо. Це рано чи пізно станеться. Проте сміливець переживає це лиш один раз.

Розділ 39

Ми з Кейсі, Майком, Еммою та Джессікою каталися на серфах кілька годин. Утомившись, поверталися на берег і відпочивали чи перекушували. А тоді відразу поверталися у воду. Аж не віриться, як легко проводити час за тим, що робить тебе щасливим. День пролетів непомітно.

З початком надвечір’я сонце стало опускатися нижче на обрії. Водночас у небі з’явилося прекрасне рожеве сяйво. Проміння призахідного сонця відбивалося від хмар, що скидалися на легенькі пір’їнки. Досконалість, яка розкинулася на обрії в обидва боки, скільки сягало око.

Ми всі вигребли просто за прибій і споглядали, як сонце невпинно опускається.

— Аж не віриться, що я це пропускала, — мовила Джессіка. — Була така заклопотана, що вже перестала дивитися на захід сонця.

— Нa дошці для серфінгу це ще краще, чи не так? — спитав Майк.

Джессіка кивнула й усміхнулася.

— Так.

Якийсь час ми всі мовчали. Об краї наших дощок били хвилі, у повітрі віяв легкий теплий вітерець, захід сонця був неймовірний… Усе ідеально.

Тишу порушив захоплений крик Джессіки.

— Морська черепаха! — вигукнула вона. — Дивіться, морська черепаха!

Я мимоволі позирнув на Кейсі. Під час моїх попередніх відвідин кафе вона розповіла історію про зелену морську черепаху. Суть історії була така: якщо ми не поводимось обережно, то витрачаємо час і сили, повністю присвячуючи себе тому, що взагалі не має для нас великого значення. А тоді, коли випадає нагода зайнятися тим, чим хочемо насправді, у нас на це не зостається часу чи сил.

Якщо ми не поводимось обережно, то здобуваємо життєвий досвід, геть не такий, як те життя, якого насправді хочемо. Усе це Кейсі яскраво усвідомила, стежачи за тим, як зелена морська черепаха взаємодіяла зі своїм середовищем.

Ця історія змінила моє життя. Я згадував її мало не щодня після ночі в кафе. А тепер ми тут, і ось, зовсім поряд, зелена морська черепаха! Досконалість щойно стала ще досконалішою. Я позирнув на черепаху, а тоді знову на Кейсі. Кейсі, яка саме дивилась на мене, підморгнула. А тоді кивнула на Джессіку й черепаху.

Я поглянув на них. Черепаха виринула зовсім поряд із дошкою Джессіки.

— Це Хону-Хону, — захоплено промовила Емма.

— Хону-Хону? — перепитала Джессіка.

— «Хону» — це гавайською «черепаха», — пояснив Майк.

— Бачиш, у неї на панцирі маленький горбик? — запитала Емма. — Ми час від часу зустрічаємо її тут. Я назвала її Хону-Хону.

— Неймовірно, — сказала Джессіка. Черепаха зупинилася всього за кілька футів від неї, і Джессіка не могла відвести очей.

— Кейсі згодом може розповісти чудову історію про зелену морську черепаху, — сказав я Джессіці.

— Справді? — відповіла вона й поглянула на Кейсі.

Та всміхнулася й озвалася:

— Звісно. Коли повернемося на берег.

Ми трохи постежили за Хону-Хону. Вона пресувалася у воді, не докладаючи жодних зусиль. Завжди пливла за течією, коли хвилі були з нею, і терпляче чекала, коли течія була проти неї.

— Приплив і відплив, — тихо сказав я собі.

Це почула Емма. Вона повернулася й глянула на мене.

— Що це означає?

— Рух води, — пояснив я. — Часом течія підштовхує, тягне вперед. Це приплив. Зусиль майже жодних. А часом течія прямує в протилежний бік. Відтягує від того місця, куди ти хочеш потрапити.

— Як тоді, коли закінчуєш кататися на серфі й намагаєшся повернутися на берег, — сказала Емма. — Хвиля підштовхує ближче, а тоді, діставшись берега, зникає, і нова хвиля тягне тебе назад.

— Саме так.

— Чому ти сказав це вголос?

Я кивнув і всміхнувся.

— Часом я кажу собі це, щоб нагадати: не треба паритися. Як на мене, життя — це дуже часто припливи й відпливи, як у хвилях на березі.

Я позирнув на Джессіку, а тоді поглянув на захід сонця.

— Під час відпливу здається, ніби все не так, як треба. Здається, ніби тебе відтягує чимдалі від того, чого хочеш досягти. Однак завжди є приплив. Завжди. Часом це легше пам’ятати, а часом важче.

Я поглянув на Емму й засміявся.

— Тож я привчив себе: коли здається, ніби я потрапив у дуже сильний відплив…

— Скоро буде приплив, — тихо закінчила Джессіка.

Я поглянув на неї й кивнув.

— Точно. Приплив і відплив. Приплив і відплив. Я заспокоююся, просто повторюючи це. Це нагадує мені, що скоро приплив.

Розділ 40

Сонце вже майже опустилося за обрій.

— Час рушати назад, Кокосику.

Емма повернулася до Майка.

— Ще два рази. Можна ще два рази?

Майк усміхнувся.

— Ще два. — Він позирнув на хвилі. — Зараз буде перший.

Збиралася велика хвиля. Майк та Емма розвернули дошки й почали гребти. Емма озирнулася на нас і голосно запитала:

— Ви з нами?

— Наступного разу! — гукнула у відповідь Кейсі.

Хвиля пройшла під нами, і я почув, як захоплено закричали Емма з Майком, упіймавши її й підвівшись на дошках.

— Готові? — спитала Кейсі. Знову збиралася велика хвиля, що наближалася до нас.

— Я пас. — відповів я. — Спіймаю щось трішки менше.

— Я теж. — озвалася Джессіка.

— Побачимося на березі, — відповіла Кейсі й погребла. Хвиля опустилася під нас, а за кілька секунд ми побачили, як Кейсі, уставши на дошці, попливла до берега. Джессіка озирнулася на океан.

— День видався чудовим, — сказала вона. — Дякую, що вранці вмовили мене залишитися.

Я кивнув.

— Немає за що.

Кілька секунд ми споглядали океан.

— Знаєте, був такий час, коли я був