Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

— Як це?

— Уранці в понеділок я сидів і шкодував, що не можу прискорити годинник та відразу перейти до відбою в п’ятницю. Я щотижня був ладен відмовитися від п’яти днів життя, просто щоб перейти до днів, які мені подобались.

Я розвів руками.

— Таке складно уявити, коли усвідомлюєш, що можна щодня робити це.

— Що більше граєшся на своєму майданчику, то менше хочеться виходити за його межі, — зауважила Джессіка й усміхнулася. — Вибачте. Щойно усвідомила дещо підхоже для своєї книжки осяянь.

— І що саме?

— Якби я ходила на пляж раз на тиждень, то пам’ятала б, що дуже це люблю. І тоді перебудувала б життя так, щоб ходити на пляж. Однак, не бувавши там шість місяців, я не усвідомлюю, що втрачаю. Тож дозволяю собі заповнювати час тим, що не дуже люблю.

Джессіка поглянула на мене.

— Мабуть, так і буває, коли подорожуєте? Пам’ятаєте, ви так сильно це любите, що енергія від подорожей живить весь рік роботи, доки не рушаєте в мандри знову.

Я кивнув.

— Так і є. А ще я її доповнюю. Повернувшись із поїздки, роздруковую кількасот знімків, які нагадують про найкращі миті моїх пригод. Є така липка штука, яку клеять до знімка ззаду, а тоді зразу клеять знімок на стіну. За допомогою неї я розміщую знімки по всьому дому. Тож мене завжди, і коли чищу зуби, і коли потягуюся, і коли снідаю… оточує ця енергія.

Я засміявся.

А вихідними я, звісно, вирушаю в невеличкі поїздки. Безглуздо чекати на якісь пригоди цілий рік.

— Я хочу жити так, як ви, — усміхнулася Джессіка.

— Живіть, — відповів я. — Тисячі людей просто зараз живуть саме так, як, може, хотіли б ви. Чому б не стати однією з них?

— Я ніколи про це не думала.

— Просто зараз хтось у Африці спостерігає за слонами. Хтось інший започатковує власну справу, знову береться до навчання або вирішує проводити більше часу з дітьми… Це могли б бути ви.

— Це могла б бути я, — промовила Джессіка.

— Коли я минулого разу був у кафе, Кейсі вразила мене невеличким розрахунком, — згадав я.

Джессіка засміялася.

— Справді?

— Справді. Вона показала, що, займаючись лише двадцять хвилин на день дрібницями, які мені насправді байдужі, скажімо, спамом, я зрештою змарную рік життя. Це мене надихнуло. Тож погляньмо, чи зможу я надихнути вас маленьким розрахунком, про який постійно думаю. Більшість людей потрапляє в пастку. Вони гадають, що сенс життя — заробляти й відкладати гроші, а тоді, вийшовши на пенсію в шістдесят п’ять років, жити так, як хочеться. Середня очікувана тривалість життя приблизно сімдесят дев’ять років. Це означає, що, коли вірити цьому плану, то на вас чекає років із чотирнадцять направду доброго життя. От тільки, як я зрозумів, ці роки не зовсім золоті. Люди тоді хворіють, їм важче пересуватися, помирає дехто з їхніх друзів… Так, після шістдесяти п’яти ще можна мати неймовірно активне й змістовне життя. Однак реальність — це не завжди ті щасливі, усміхнені, безтурботні обличчя, які бачиш у рекламі. Людину наздоганяє старість.

— Тож це треба робити зараз, — мовила Джессіка.

Я кивнув.

— Сьогоднішнього дня у вас не відібрати нікому. Цей чудовий час серфінгу, веселощів і розмов… Захід сонця й зустріч із зеленою морською черепахою… Вони ваші назавжди. Ви поклали їх у банк. Байдуже, що з вами буде після шістдесяти п’яти. Я усвідомив, що система вивернута навиворіт. Більшість людей охоплені дуже сильним страхом, що в майбутньому матимуть замало. Тож вони вбиваються, намагаючись досягти успіху на роботі, яка їм не подобається, утримуються від відпусток із тими, кого люблять, відмовляються від вихідних… І заради чого? Заради надії, що зможуть згодом скористатися з набраних балів? Що ж, обернімо ці бали на дні. Уявімо, що все пішло за планом. У шістдесят п’ять людина кидає все й починає робити те, що обожнює. Ті п’ять днів на тиждень тепер належать їй. Тож у неї з’являється п’ять днів упродовж п’ятдесяти двох тижнів, множимо це на чотирнадцять років, і маємо…

— Зрозуміла, — озвалася Джессіка.

Вона хлюпнула води на свою дошку, порахувала все в крапельках і сказала:

—Три тисячі шістсот сорок. Здається, чимало.

— За хвилину вже не здаватиметься, — усміхнувся я. — Скільки ви отримаєте, вибравши роботу, на якій платитимуть за виконання улюбленої справи?

— Наприклад, серфінгом, — докинула вона й усміхнулася.

— Просто зараз десь є люди, яким платять за серфінг, — зауважив я. — А ще є десятки тисяч людей, яким платять за присутність під час серфінгу. Усе, що тільки можна уявити: бухгалтерію, графічний дизайн, фотографію, розроблення продукції, піар івентів, маркетинг і тисячі інших справ.

— Так могло б бути зі мною, — сказала Джессіка.

— З вами, зі мною і з усіма іншими охочими, — відповів я. — І скільки в них днів?

Джессіка хлюпнула на дошку ще води.

— Подивімося… Від двадцяти двох до шістдесяти п’яти років…

— Узагалі-то, від двадцяти двох до сімдесяти дев’яти, — нагадав я. — Такі люди дуже успішно виконують цю роботу. А ще їхню роботу визнають і на пенсії.

Джессіка порахувала заново.

— Чотирнадцять тисяч вісімсот двадцять!

— Учетверо більше, — сказав я. — І не треба чекати до кінця, щоб почати цим насолоджуватися.

— То чому ж ви цього не робите? — спитала Джессіка. — Ви рік працюєте, а тоді йдете на рік у відпустку.

Я кивнув.

— Рухаюся до цього поступово. Спершу я відпустив усе й узяв відпустку на рік. Тепер перейшов на метод «рік на роботі, рік у відпустці». — Я всміхнувся. — Трохи розлінився, шукаючи ідеальний варіант. Taкий, коли я подорожував би через рік, а також чудово проводив би час у роки роботи. Утім, повернення сюди мене надихнуло. Час відшукати наступний рівень. Я знаю, що він є.

Джессіка всміхнулася.

— Хтось робить це зараз. І це могли б бути ви.

Я засміявся.

— Це міг би бути я.

Розділ 41

— Це було класно! — заявила Емма. — Бачили, як ми спіймали останню хвилю?

Вони з Майком скористалися хвилею, а тоді відгребли назад, щоб прокотитися ще раз.

— Джессіко, прокотишся востаннє зі мною? — спитала Емма. — Якщо хочеш, ми можемо спіймати меншу хвилю.

Джессіка всміхнулася.

— Добре, тренерко. Скажеш, коли приготуватися.

Майк погладив Еммину дошку.

— Кокосику, як щодо маленького луау[2] на чотирьох сьогодні після серфінгу? Можна розвести багаття на пляжі й поїсти там.

Так, так, так! — відповіла Емма, закрутившись на дошці. — А можна запросити