Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У багатьох коледжах першокурсники вже познайомились із сусідами по кімнаті в соцмережах і живуть у шикарних гуртожитках, що скоріше нагадують апартаменти. Це означає, що вони по суті не мають ділити з кимось ні кімнату, ні ванну чи навіть харчуватись у їдальнях, якщо їм не хочеться. Раніше це були місця, де попередні покоління вчилися знаходити спільну мову з різними людьми і розв’язувати конфлікти, коли їх селили з випадковими незнайомцями в тісних комунальних кімнатах.[40]
Якщо студент вирішує йти в університет штату Арізона, бо йому чи їй подобається ідея про те, щоб не їсти в їдальні, з усім процесом щось точно не так. Багато молоді, звісно, обрали гірші варіанти з ще дурніших причин.
Студенти ще юні, а батьки люблять власних дітей. Це правда. Але коли весь цей маскарад зі вступною кампанією завершується, викладачі мають навчати студентів, які прийшли в їхні аудиторії з очікуваннями, що не мають жодного стосунку до вимог, необхідних для здобуття вищої освіти. Зараз не викладачі дають указівки студентам, а студенти повчають викладачів із властивою їм природною впевненістю. Так, група студентів у Єльському університеті в 2016 році вимагала, щоб філологічний факультет скасував курс «Великі англійські поети», бо там було забагато білих європейських чоловіків: «Ми сказали своє слово, — ішлося в петиції. — Ми говоримо. Зважайте на це».[41] Якось професор елітного університету сказав мені: «Часом почуваюся, наче я не викладач, а працівник у якомусь дорогому бутіку».
А чому б викладачеві так не почуватися? Ці діти були навчені звертатися до дорослих на ім’я з пелюшок. Їм ставили високі бали, щоб підняти їхню самооцінку, а не заохотити до досягнень. І вступили ці підлітки після того, як їм дозволили уважно оглянути коледжі, наче вони перевіряють, чи підходить їм будиночок біля гольф-клубу. Такий потік невеликих, але важливих поступок для підлітків і їхньої самооцінки роз’їдає здатність до навчання, уселяючи молоді фальшиве відчуття досягнень і впевненості у власних знаннях, із чим вони й починають доросле життя.
Коли я приїхав до Дартмутського коледжу в кінці 1980-х, мені розповіли історію про знаного (і на той час ще живого) викладача, яка ілюструє цю проблему й виклик, із яким стикаються фахівці. Знаменитий астрофізик Роберт Джестроу читав лекцію про план президента Рональда Рейгана щодо космічних установок протиракетної оборони, який палко підтримував. Один студент поставив під сумнів думку вченого в проміжку, відведеному на запитання та відповіді. Джестроу був дуже терплячим, але все одно дотримувався погляду, що така програма була можлива і необхідна. Студент, розуміючи, що науковець сильного університету не збирається міняти свої погляди після кількох хвилин дискусії з другокурсником, зрештою стенув плечима й здався.
«Ну, — сказав студент, — ваша думка нічим не гірша, ніж моя».
Джестроу швидко зупинив юнака. «Ні, ні, ні, — промовив він зі співчуттям. — Моя думка значно, значно краща, ніж ваша».
Професор Джестроу вже пішов від нас, а коли я бував у Гановері, якось не випадало розпитати в нього, що сталося того дня. Але підозрюю, що вчений намагався дати урок, якому студенти та громадяни чинять дедалі більший опір: вступ до коледжу — це початок, а не кінець освіти, і повага до думки особистості не означає такої самої поваги до знань цієї людини. Чи система протиракетної оборони є мудрою політикою, це все ще дискусійне питання. Але не змінилося те, що думки досвідченого астрофізика і другокурсника не рівні.
Це дещо більше, ніж змагання розумників із Ліги Плюща та їхніх викладачів у дотепності. Візьмемо менш рідкісний випадок: у 2013 році молода жінка в соцмережі попросила допомоги з домашнім завданням. (Де вона живе і де вчилася — неясно, але себе описувала як майбутню лікарку). Жінка отримала завдання дослідити смертельну хімічну речовину зарин і тисячам читачів у твітері пояснила, що потрібна допомога, бо вона має глядіти дитину. За кілька хвилин на її прохання відповів Ден Кашета, директор консалтингової фірми з безпеки в Лондоні і знаний фахівець із питань хімічної зброї, який визвався допомогти.
Те, що трапилося потім, приголомшило багатьох читачів. (Джеффрі Льюїс, фахівець із озброєння в Каліфорнії, зафіксував і оприлюднив цей діалог).
«Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть», — твітнула студентка. Кашета запропонував допомогу. Він виправив її, зауваживши, що зарин — це не газ і що слово треба писати з великої букви (англійською). Як потім саркастично зауважив Льюїс, «Денова допомога була прийнята з полегшеним зітханням нашої втішеної студентки».
Власне, жінка зустріла пораду лайкою. Вона відчитала фахівця, вибухнувши розгніваним его: «Так /лайка/, зарин — це газ, ти бездарний /лайка/. Зарин — це рідина і може випаровуватися... тож заткни свою /лайка/ пельку». Кашета, звісно, був уражений, але спробував ще раз: «Погугліть мене. Я експерт із зарину. Вибачте за пропозицію допомоги». Це нічого не змінило, і діалог скінчився.
Чванливий студент Дартмутського коледжу й розгнівана користувачка твітеру, звісно, вибиваються із загальної картини і є гіперболізованими прикладами намагання працювати зі студентами. Але викладачі як в аудиторіях, так і в соцмережах розповідають про те, що випадки, коли студенти сприймають виправлення як образи, дедалі частішають. Незаслужена похвала й пустопорожні успіхи формують крихку зарозумілість, яка може призвести до того, що студенти визвіряться на першого-ліпшого викладача чи працедавця, що спробує розвіяти цю ілюзію. І таку звичку буде складно подолати в дорослому житті.
А що, не можна вам просто скинути імейл?
Обслуговування клієнтів і ставлення до фаховості як до товару очевидні в сучасних коледжах навіть у дрібницях. Візьмімо, наприклад, вплив електронного листування, що заохочує таку поведінку, на яку студенти не наважилися в особистому спілкуванні.
Навіть якщо не брати до уваги погане рішення після вихідних із випивкою й вечірками щось написати й клацнути «надіслати», імейл усе-таки призводить до зміщеного відчуття особистого простору, що розмиває кордони, необхідні для ефективного навчання. Як побачимо в наступному розділі, це загальна характеристика спілкування онлайн, але неформальність взаємодії між викладачами та студентами — це ще один приклад того, як університетське життя розмиває повагу до фахівців та їхніх навичок.
Імейл став поширеним в університетах на початку 1990-х, і за десять років викладачі помітили зміни, які принесло постійне перебування на зв’язку.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими», після закриття браузера.