Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

У 2006 році в New York Times запитали працівників закладів освіти про їхній досвід електронного спілкування, і їхнє роздратування було очевидним. «Нині, — писали в Times, — студенти, здається, думають, що викладачі доступні цілодобово, якщо відправляють постійний потік імейлів... які надто неформальні або взагалі непристойні». Як розповів Times професор теології Джорджтаунського університету, «стиль, у якому студенти писали імейли, був уражальним (“Мені треба знати, і ви маєте це сказати прямо зараз”), а фамільярність часом межувала із наказовим тоном».[42]

Електронна пошта, як і соцмережі, неймовірно зрівнює людей, тому студентам здається нормальним писати повідомлення викладачам, як наче вони спілкуються з відділом із обслуговування клієнтів. Це має прямий вплив на повагу до фаховості, бо таке ставлення знищує будь-яку різницю між студентами, що ставлять питання, і викладачами, які на них відповідають. У Times зауважили:

Тоді як викладачі очікують поваги, їхня фаховість перетворилася просто на чергову послугу, яку купують студенти, будучи клієнтами. Так, студенти не бояться образити викладача, забрати в нього час чи навіть поставити питання, яке може свідчити про їхнє недоречне ставлення.

Кетлін Дженкінс, викладачка соціології в коледжі Вільяма і Мері у Вірджинії, каже, що навіть отримувала імейли від студентів, які не прийшли на заняття і хотіли, щоб вона надіслала їм копії нотаток власних лекцій.

Стикаючись із такими скаргами викладачів щодо електронного листування, другокурсник із Амгерсту сказав: «Якби для того, щоб зв’язатись із викладачем, я міг лише піти до нього в кабінет чи зателефонувати, можна було б вирішувати, наскільки це важливо, і розставляти пріоритети. Чи справді питання варте того, щоб іти до викладача?».

На це викладач відповів би: ось про що й мова. Викладачі не інтелектуальні васали і не друзяки по переписці за викликом. Вони існують не для того, щоб негайно відповісти на будь-який запит студента — включно, наприклад, із тим, чи користуватися папкою, чи записником, як розказав викладач Каліфорнійського університету в Девісі. Крім іншого, студенти мають навчитись у коледжі покладатися на себе, але навіщо перейматися й щось шукати самому, коли викладач за кілька кліків від тебе?

Освіта має вилікувати студентів від таких звичок, а не плекати їх. Із багатьох причин викладачі часом вагаються, чи варто брати на себе таку відповідальність, особливо якщо їхня посада в університеті ще хитка. Деякі з них, звісно, ставляться до молоді як до рівних, бо пройнялись ідеєю, що студенти справді їхні колеги, і ця помилка шкодить як навчанню, так і викладанню. Частина викладачів навіть повторює старий вислів: «Я вчуся від власних студентів так само, як і вони від мене!». (За всієї поваги до моїх колег по викладанню, що використовують цей вислів, мушу сказати: якщо це правда, то ви не дуже хороші вчителі).

Вирішенням цього обміну ролями в аудиторії має бути реанімація авторитету викладача. Проте для цього спершу треба переглянути розуміння освіти як клієнтоорієнтованої послуги. Залежні від оплати за навчання адміністрації вишів навряд радісно сприймуть таку контрреволюцію в аудиторіях, але передусім такі зміни будуть дуже непопулярні серед клієнтів.

Упродовж років отець Джеймс Шелл у Джорджтаунському університеті шокував своїх студентів із курсу політичної філософії, коли на першому ж занятті давав їм власне есе «Що студент винен викладачу». Ось уривок із нього:

Студенти мають обов’язки перед викладачами. Я розумію, що така заява звучить дивно, але нехай буде.

Найперший обов’язок, який особливо згодиться на початку нового семестру, полягає в достатній повазі до викладача. Ідеться про довіру й упевненість у тому, що викладач, безсумнівно, розуміється на предметі і, на відміну від студента, знає, куди рухатися. Я, звісно, не заперечую, що ідеологічно налаштований викладач — це небезпечно і що він може нав’язувати свою думку. Але для того, щоб бути студентом, треба мати хоч трохи смирення.

Отже, студент винен викладачу довіру, тямущість, зусилля та мислення.[43]

Шелл давав своїм студентам це есе як обов’язкове читання впродовж багатьох років, аж поки не вийшов на пенсію. Можна тільки уявити, яке гнівне виття воно викликало б зараз у більшості університетів, якби студентам сказали, що вони мають важче працювати, тверезіше оцінювати власні здібності й довіряти викладачам. Багато викладачів погодилися б із Шеллом, але не можуть піти на ризик роздратувати студентів, бо у сфері послуг усі знають, що клієнт завжди має рацію.

Ідея про те, що студенти й викладачі рівні й що думка першокурсників нічим не гірша від знань фахівця, служить погану службу — хай навіть студенти її дотримуються і з добрими намірами. А освітні заклади замість того, щоб звільнити молодих людей від цих міфів, часто заохочують їх, що призводить до виникнення серед молоді переконання, що вони розумніші, ніж є насправді. Як зауважив соціальний психолог Девід Даннінґ, «наше традиційне розуміння невігластва як відсутності знань призводить до того, що ми розглядаємо освіту як природне щеплення від цього. Але освіта, навіть змістовна й добра, може породити ілюзорну впевненість».[44]

Просто уявіть собі, як усе ускладнюється, коли освіта ще й погана.

Університет масового вжитку

Адміністратор невеличкого коледжу — перепрошую, «університету» — може почитати цей розділ і сказати, що я несправедливо звинувачую бізнес у тому, що той поводиться як бізнес. Вища освіта зрештою — це індустрія, і немає гріха в тому, що корпорації в цій сфері конкурують між собою. Проте аналогія з бізнесом не працює, якщо виші не дають те, що обіцяли — освіту.

Гра починається задовго до того, як майбутній студент подає документи на вступ. Попри те, що коледжі скотилися до інтелектуально неспроможних програм, які базуються більше на покращенні умов життя студентів і неакадемічних заняттях, ці навчальні заклади водночас спромоглися роздути власну важливість і «відполірувати» свої бренди. Уже згадана мною тенденція збільшення кількості університетів — це не просто випадкове спостереження: це справді відбувається принаймні з початку 1990-х. Як і багато інших проблем, пов’язаних із вищою освітою, ця тенденція живиться грішми та статусом.

Одна з причин, чому невеличкі освітні заклади раптом перетворилися на університети, полягає в тому, щоб переконати студентів, що ті платять за послуги вищого ґатунку — за регіональний чи національний «університет», а не за місцевий коледж.[45] В очах старшокласників місцеві та регіональні коледжі нижчі за статусом, як порівняти з чотирирічним навчанням в університетах, тому багато вишів роблять спробу виділитися, зробивши ребрендинг і назвавшись «університетами» чи «академіями».

Більш прозаїчна мотивація цієї гри слів полягає у спробі привабити грошові потоки, запроваджуючи магістерські програми в невеличких коледжах. Конкуренція за те, щоб