Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– Особливо цигарки, – посміхнулася у слухавку. – Я дзвонила за номером на твоїй візитівці, а там автовідповідач.

– Ага, і ти, розумниця, не залишила повідомлення, щоб не скомпрометувати себе.

– Звідки мені знати, хто його прослухає.
Чоловік дістав цигарку та запальничку, але передумав курити.

– Один, я тепер один живу. Як ти дізналася, що я сьогодні буду тут?

– Відчула потилицею, – знову хлюпнула носом. – Продовжуй, тебе приємно слухати.

Монтей підтримав її задум говорити телефоном про Лілі, як про іншу особистість, яка не має нічого спільного з Клелією.

– Краще б ти відразу зв’язалася зі мною напряму, чим гратися у піжмурки, – закинувши ногу на ногу. – Далекоглядно було з твого боку залишити дублікат ключів Віктору.

– Я до тебе приглядалася. Застати людину зненацька – дізнатися її таємниці.

– Як знаєш… – зітхнув, – припускаю, що вона підпадала під суровий контроль когось із батьків. Вони абсолютно не цікавилися її думкою. Навіть після смерті ім'я на могильній плиті написали за власним бажанням, тому, гадаю, табличка загадковим чином зникла. Часом не бачила, хто її поцупив? І хто залишав мені підказки?
Голосно посміхнулася в слухавку, її потішило, що Монтей здогадався, що то вона причетна до усього.

– Не така й вже самотня вона була, якщо ти згадав Віка. Але хід твоїх думок мені подобається. Ти не підбираєш слів.

– Звичайно, я так розумію, особистої зустрічі у нас не передбачається найближчим часом, а прослуховування в телефоні немає.

– Немає. Я б не стала сюди дзвонити.

– Так ось, я дещо про неї дізнався від людей, які думали, що знали її, Віктор та Роман. Однак, справжнє єство дівчинка зазвичай приховувала під маскою покірності, насмілюсь припустити, що з самого дитинства. У сім'ї диктувався певний порядок поведінки, вона навчилася пристосовуватись і взяла за правило ні до чого не прив'язуватись, нікому не довіряти. Але маска іноді відкривала її справжній характер, тому що вона шукала себе, вигадувала варіанти, як все виправити. Те став помічати хтось із домашніх тиранів і карати за непослух.
Вона вичікувально промовчала.

– У цьому ж дусі будувалися її стосунки з товаришами, вона не перетинала межу і не присвячувала їм себе до кінця. Мало хто знав її справжню, хіба що… Стефано, а ще, багато суперечливих поголосок про неї ходить й досі в маєтку діда.

– Мабуть, сарафанне радіо походить від прислуг.

Згадка про плітки її анітрохи не зачепила.

– Я цього й домагалася, чим сильніша брехня, тим більше вони хочуть у неї вірити й це відсуває тих, хто цікавиться правдою. Дистанція – запорука безпеки.

– Загалом дивно, що в її житті з'явилися ці двоє, Вік та Роман.

– Ага...

– Схоже, у трійці знайшлося щось спільне, крім музики.

– Просто всі троє прокидалися вранці мертвими зсередини, а музика їх пожвавлювала. Про Стефано ти правий. Він знав її краще з усіх.

– То це й було завдання від Стефано? Щоб ти зв'язалася зі мною та пояснила суть діла?

– Ти матимеш декілька завдань. Загалом її існування було схоже на те, про що ти помітив. З дитинства вона відчувала себе відсутньою у цьому світі, переважно жила у своєму, тому що сім'я – це лотерея.

Монтей слухав її не перебиваючи. Ставив запитання і говорив тільки коли мовчання між ними затягувалося.

– Удача якщо витягнеш щасливий білет, їй не пощастило, вона росла в такому жаху, що хоч очі зав'яжи, а подітися нікуди. Доводилося грати за правилами, щоб вижити, а потім одного дня вмерти.

Своєю чергою, думав Монтей, у нього було нормальне дитинство, не ідеальне, особливо після смерті батька. Але становище Клелії йому здавалося драматичнішим. Владний дід з сумнівною репутацією, таємнича мати, батько письменник, який раптово здобув славу й одразу згас. Але багато хто живе в подібних сім'ях, – відзначив Монтей, – було ще щось... Подія в яку втягнули її дорослі. Чи готова вона оголитися її крізь низку невдач?

Клелія продовжила:

– Попри наявну напруженість і тиск, вона не збиралася в'язати собі петлю з мотузок, за які її смикали, і спостерігати, як життя витікає крізь пальці. Її біль став холодною зброєю. Вона невпинно хотіла здобути втрачене.

– Я вірю. Вражає, що вона не скотилася в депресію. Думаю, у цьому є заслуга Стефано. – Сильні духом особистості періодично схильні до таких станів. – Але хотілося б конкретики, по-перше, навіщо Буре́ приставив мене до її могили? Не повірив у смерть онуки?!

– Хіба я знаю? Скоріш його турбує та срібна цяцька в труні. Я тому й прийшла до тебе на цвинтар, ризикуючи бути виявленою, щоб про неї розповісти.
Тео запнувся, наступне питання застрягло в горлі, й спантеличено замислився. Але вже наступної секунди опанував себе і запитав:

– Чим цінна підвіска?

– Вона підтвердження лихих справ Абеля. Так казав Стефано.

– Якщо так, не простіше було б віддати її в якості доказу до належних органів?

– Ти що живеш десь на болотах? – хмикнула. – Скоро в державі станеться пертурбація. В органах давно відсутній належний порядок. Нікому не можна довіряти! Особливо те, що стосується династії Буре́. Хіба ти не знаєш, хто такі Буре́ у нашому місті? Суче плем'я! Ти ж працював на Стефано. Звичайно, він був інший… один із гідних членів родини. Але майже всі установи міста знаходяться під дахом Абеля. Все куплене! 

– Стефано майже не говорив про свого брата та родину. Все що я знав до його смерті, що він тужив за дружиною, яку втратив багато років тому. 

– Так, він без неї занепав. – Пауза. – Що ж, тепер головне – не випустити підвіску з поля зору. Бо ти повинен дістати її для мене. Стефано залишив у ній повідомлення.

– Вона в труні, по-твоєму, як я її впущу?!

– Всяко буває, і мерці воскресають.

– Ну що ти за людина? – з гіркотою. – Хіба подобаються ребуси?

– Мені довподоби бути ближче до себе не ховаючись за фасадом уявного добробуту. Тебе ж розпирає цікавість, що коїться у родині Буре́ і за що Лілі їх так ненавидить?