Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– Це питання мало прозвучати відразу після першого, просто ти мене збентежила. Добре, до цього ще повернемося. Ти скажи, чому Лілі не забрала підіску, коли вибралася з труни?

– Тому, що мерця в труні не було.

– Що? – роззявив рота. – Стривай, пригадую нашу розмову на цвинтарі, ти ж казала, що до Лілі в труну поклали скрипку та підвіску! Поруч стояли Абель, Стефано, Деметра й священник. Як ти про це взнала, якщо була не в труні у цей момент?!

Клелія уникала відповіді. Монтей продовжував ставити запитання, боячись, що вона закінчить і без того хитромудрий діалог раніше часу.

– Ти тут? У мене відчуття, наче мене водять за роги! Ми команда чи як?!

– Тиша звичніше, ніж мій голос, – озвалася. – До чого ж ти приставучий, Тео, – втомлено зітхнула, – давай без поспіху, досить копатися у білизні Лілі! Її більше немає. А про те, що з нею відбувалося до вісімнадцяти років та про її старі шрами, дізнаєшся… але згодом! Розумієш, метою була – підвіска, але Абель, сам того не підозрюючи, підклав нам свиню. Бо поставив тебе стерегти могилу!

– Ти парадоксальна в усьому! – ледве стримувався, щоб не вилити обурення у зв'язку з її своєрідною манерою спілкування.

– Чиє б гарчало!

– Добре. Не лізу з питаннями. Що тоді робити?!

– Мені потрібен час. Абель не повинен нічого запідозрити.

– Ок. Ще такий момент, і я відчеплюсь... це про троянди...

– Ну-у?..

– Рідня справді не здогадувалася про алергію на пилок?
Вона хмикнула та зауважила:

– Буду знати, що ти вмієш читати думки.

– З недавніх пір практикую!

– Якщо вже говоримо відверто, це друга причина по якій я зателефонувала. Щоб ти не мізкував про офіційну причину її смерті, у свідоцтві записано – анафілактичний шок.

– Ясно тепер, – посміхнувся, – ті двадцять бутонів на капоті мого позашляховика – тонкий натяк на причину смерті. А судячи зі шмигання носом, ти зробила це власноруч. Навіщо було клопотатися? Я все одно дізнався б про алергію.

– Нічого не хочу від них отримувати, навіть від садівника, набридливий дідок. Всі про все знали!

Мовчання.

– Тео...

– Так?..

– Я врахую твою щедрість, – натякнула на строкаті безсмертники, які він учора приніс.

– Пліткували, що вона любила бузок, якщо це правда. До весни далеко, тож вибір пав на щось крім троянд. Запаху не мають. Пилку теж. Отже, там на цвинтарі вона ховала лице під вуаллю через алергію?
Клелія засміялася у слухавку.

– Навіщо ти питаєш про очевидні речі?

– Переконуюся, що я дійшов до вірних висновків. Я щодня гадав, навіщо покійний бос втягнув мене в цю авантюру. А тепер ми з тобою базікаємо, наче знайомі тисячу років.
Пауза. У слухавці чути статичний шум. Тео раптом заговорив дуже серйозним голосом.

– Крім підвіски, Стефано хотів, щоб я довів акт убивства Лілі? Помститися?

– Ти все-таки геть не терплячий.

– Не люблю затягувати прелюдії. Я не здивуюся, якщо Стефано теж живий-здоровий, сидить біля тебе і гигоче з нашої розмови.

– Ні, у нього був рак. Він швидко його з'їв. Чи ти не був на його похороні?!

– Ну судячи з твоєї смерті, то вмерти можна і не по-справжньому!

– Я думала, він протягне довше і ми закінчимо розпочате. Ми встигли, на щастя, обговорити наступні дії... він попередив про тебе. Попередив, бо знав, що скоро помре, а поодинці впоратися можливо, але не просто. Тож він довірив діло тобі. Чесно кажучи, після смерті дядька я сумнівалася – зв’язуватися з тобою, довго придивлялася, припускала, чи треба на тебе звалювати сімейну справу. До того ж дід підкинув фінт – поставив тебе чергувати біля могили до того, як я зв'язалася з тобою. Ти ж розумієш, що зараз небезпечно чіпати підвіску. Чуйка у старого хріна що треба! Він очевидно перестраховується.

– Дідько! – Монтей до останнього сподівався, що бос теж переховується. – Ти певна, що він помер саме від раку? Йому могли прискорити відряджання на той світ, якщо підвіска грає ключову роль.

– Стефано довіряв тобі як собі, він так казав. Як знати, може його смерть і прискорили. Він єдиний, після мене, хто знав, що відбувається в маєтку Абеля, і одного разу витяг мене з лап його бісовщини.

– А батько Лілі?

Вона знову не поспішала з відповіддю.

– Про нього ліпше говорити не поспішаючи за другим разом.
«Ну, звичайно, черговий натяк на потім. А чи відбудеться те потім?»
Пауза що нависла стала сигналом перепочинку.

– Я не обіцяю допомогти розправити твої крила, але ти б не ризикувала без точного знання, що саме хочеш отримати в результаті, та без бажання вказати правильний шлях, щоб я швидше все залагодив.

– Сумніву немає, тягар по твоїх силах, Тео. Продовжуй робити те, що наказав Абель – стеж за могилою, то добре, що ти вхожий у коло його людей. Це розплата не заради Лілі, а в ім'я перемоги справедливості. Династія Буре́ – зло, що породило зло і розмножує його.
Він підвівся з крісла і підійшов до портрета, ніби справжня Клелія стояла навпроти нього.

– Скажи, я знову побачу тебе?

– Ти ж розумієш, що я підпадаю під викриття приходячи до тебе? До того ж Лілі більше не існує...

– Нащо було ризикувати?... – провів пальцями по намальованому лиці дівчини.

– Хотіла переконатись, справді ти той про кого розповідав дядько, чи не переоцінив він твої можливості. Я ненавиджу людей з подвійним дном.

– То як? Пересвідчилася?

– Та ніби непідкупний, згодишся!

– У мене хоча б є надія побачити ту, яка відродилася з попелу? Дізнатися про план помсти, як була розіграна смерть, й хто, чорт забирай, у труні, і є там хтось взагалі?! Ось що я хочу від тебе знати для початку.

– Стеж за підвіскою, – повторилася. Раптом її голос напружився, й вона швидко заговорила, наче поспішала. – Мені час йти. Я ще наберу. Хай щастить, Тео.

– Стій! – крикнув у слухавку, йому не хотілося закінчувати розмову. – Наостанок, вона чудово акомпанувала тієї ночі на цвинтарі.
Клелія зустріла цю фразу з іронією.