Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Коли я був із нею, вона часами намагалася змусити мене з’їсти залишене, від чого мені ставало недобре. Пам’ятаю скибку кавуна, темно-зелену назовні, з тонким кільцем білого ближче до середини, а ще ближче — з великим шматом рожевого, що поступово червонішав, набуваючи вкінці гарячо-червоної, як жар, барви. Вона кілька разів відкусила з нього й залишила решту на тарілці на столі біля ліжка, попросивши мене доїсти. Я неохоче й обережно взяв і відкусив шматочок, але м’якуш був слизький, наче в слині, і я ледь не виблював, поки намагався проковтнути.

Вона побачила це, поглянула на мене своїми очима, що виглядали як кінці кісток, що стирчали з очних ям, і, роззявивши повнозубого рота, закричала, що я поганий син, бо гидую їсти після неї.

Я проковтнув те, що було в роті, і якось присилував себе не зригнути.

Вона кричала?

Коли вона не спала, то зазвичай просто лежала нерухомо, витягнувшись під простирадлом, і дивилася перед собою невидющими очима, не маючи сил поворухнутися, але іноді, в нападі відчаю, сідала й верещала скрипучим голосом, що ми погано поводимося з нею, думаючи, що вона ось-ось помре, але вона не помре, а одужає і тоді відплатить нам за те, що ми були такі недобрі. Вона набереться сил, кине нас і поїде в мандри до прекрасних далеких країн, що їх не мала нагоди побачити, і ніколи до нас не повернеться.

Ти їй читав?

Іноді, коли вона просила, а іноді — за власним бажанням, я читав для неї, сидячи в кріслі біля ліжка, прочинивши вікно, щоб у кімнаті не смерділо.

Зрідка вона казала слово чи два, коментуючи почуте, але зазвичай просто лежала нерухомо, витягнувшись під простирадлом, з головою загрузлою в подушку, дивлячись перед себе і слухаючи. Часто невдовзі вона засинала, і тоді я йшов. Але часом траплялося так, що я читав далі, навіть знаючи, що вона вже не чує. Чомусь мені це подобалося.

Я намагався читати їй деякі зі своїх улюблених книжок: «Робінзона Крузо», «Дітей капітана Ґранта», «Мандри Гуллівера», «Книгуджунглів», «Тома Сойєра», «Гекльберрі Фінна» і стислі дитячі версії «Іліади» й «Одіссеї» — але вони їй не подобалися. «Робінзон Крузо» та «Діти капітана Ґранта» оповідали про людей, що застрягли на безлюдному острові. «Мандри Гуллівера» були дивні: там описано старезних невмирущих людей, що нагадувало їй її саму. «Книга джунглів» оповідала про хлопця, який втратив батьків і якого виростили дикі звірі, чого, як мама сподівалася, не станеться зі мною. У «Томі Сойєрі» та «Гекльберрі Фінні» йшлося про неслухняних хлопчаків, яким іноді бував і я. «Іліада» розповідала про війну, яка тепер була в нас, а «Одіссея» — про чоловіка, який дуже довго повертався з війни, чого, вона сподівалася, не станеться з нашим татом. Вона любила невеличкий уривок з «Книги джунглів» про занедбаний палац магараджі, і я іноді читав їй цей уривок. Розповідь про буйні джунглі якось додавала їй сили. Але найбільше їй подобалася книжка Свена Гедіна «Крізь пустині Азії», яку я й сам постійно перечитував, взявши два томи з бібліотеки й затримавши їх, наче вони мені належали. Наприкінці я читав лише звідти. Ті томи привернули мою увагу, бо автор був швед і це нагадувало мені «Акселеву печеру».

Їй подобалися всі описи мандрів у книжці, але зрештою ми зосередилися на частині, яку вона любила найбільше, — розділі про ріку Тарим, де розповідалося, як експедиція подорожувала човнами звивистим руслом Тариму крізь різноманітні краєвиди: від непролазних тополевих лісів і очеретяних хащ заввишки кілька метрів до засушливих пустель. Дослідники зупинялись у містах і таборах, зустрічали цікавих людей і нарешті дістались таємничого озера Лобнор.

Ти вчився шити?

Кілька разів мама давала мені лекції про шиття, щоб я міг полагодити собі одяг, коли її не буде, наприклад, пришити ґудзик, зацерувати шкарпетку або зашити дірку.

Я приносив усе необхідне, сідав у крісло поруч із ліжком, де завжди читав їй, і робив так, як вона наказувала.

Коли йдеться про ґудзики, треба пройняти голку з ниткою крізь чотири дірки ґудзика якомога ближче однакову кількість разів, обкрутити нитку навколо нитки між ґудзиком і тканиною, щоб та нагадувала мотузку, простромити голку в інший бік тканини, а потім ще кілька разів там, де нитка зібралася, щоб вона лишалася на місці.

Коли церуєш, треба проймати голкою тканину через дірку, туди-сюди в одному напрямку, аби утворилися щільні паралельні лінії, що тягнуться через дірку, а потім — пройняти через, з-під і поверх тих паралельних ліній ниткою, наче тчеш килим.

Щоб зашити дірку, треба робити це із внутрішнього боку одежини, кидаючи щільні стіжки та залишаючи якомога менший шов, а потім — розрівняти його, побивши чимсь важким.

Ми повторили кожне завдання кілька разів, і врешті-решт я навчився доволі вправно шити.

13

Наталка?

Тоді щодня стояла неймовірна погода — безхмаре небо й пекуче сонце, і я збавляв кожну вільну хвилинку з друзями на Наталці.

Неподалік від того місця на річці, де ми купалися, був покинутий водяний млин із впускним загаченим при вході каналом для води, що обертала колесо. Однак вихід лишався відкритим, тож там утворився вузький ставочок з нетечею вздовж берега та значно ширшою і доволі глибокою ділянкою біля колеса.

Вода там була зеленувато-жовта, як моторна олива, і повна водоростей, і в ній водилися величезні в’юни, яких ми називали мнюхами, що спокійно собі плавали, не турбуючись присутністю будь-кого на березі.

Ми іноді приходили туди, щоб спробувати їх упіймати, але це було надзвичайно складно. Думаю, мабуть, за весь час нам пощастило зробити це лише двічі чи тричі. Риби ті були надто слизькі, щоб їх втримати, і зашвидкі та затонкі, щоб влучити списом. Мені так і не вдалося спіймати жодного.

Чужий хлопець?

Як я казав, ми — всі друзі, що збиралися на Наталці, — ходили зграйкою, але одного дня чужий хлопець, високий, із білим худорлявим тілом, який, як я припустив, товаришував з кимось із наших, з’явився серед нас. Зі слів незнайомця стало зрозуміло, що він із сусіднього села. Якось ми вирішили піти ловити в’юнів, і він пішов з нами.

Кілька з нас стрибнули у воду й почали нишпорити руками