Читати книгу - "Пісня Соломона"

не як матір, що просто боготворила свого єдиного сина, а як безсоромну дитину, що пускається на брудні забави з першим-ліпшим мужчиною — хоч зі своїм батьком, а хоч зі своїм сином. Навіть Ліна і Корінтіанс — найтерплячіші й найпоступливіші з усіх жінок, яких знав Дояр, змінилися на лиці й підвели очі чорнющим вугільним пилом.

І де ж цей Гітара? Конче треба було знайти цю єдину людину, що її ясність і чистота завжди справджувалися. І Дояр твердо постановив розшукати приятеля.

Найперше Дояр зайшов до перукарні двох Томмі. І недаремно. Гітара був тут з кількома чоловіками. Спершись хто як до стіни, вони щось слухали.

Коли Дояр став на порозі й побачив Гітарину спину, йому наче камінь з серця спав.

— Гей, Гітаро! — гукнув він.

— Цить! — шикнув Томмі Залізниця.

Гітара обернувся й на мигах показав, щоб Дояр підійшов ближче й не галасував. Усі слухали радіо, бурмочучи щось під ніс і хитаючи головами. Минула добра хвилина, перш ніж Дояр зрозумів, чому вони такі збуджені. В окрузі Санфлавер, що в штаті Міссісіпі, знайшли оскопленого мертвого юнака-негра. Було достеменно відомо, хто це зробив. Убивці самі похвалялися скоєним. Був достеменно відомий і мотив злочину. Хлопчина свиснув якійсь білій жінці, а згодом навідріз відмовився заперечити, що спав з іншими білими жінками. То був північанин, що приїхав у гості на Південь. Звали його Тілл.

Томмі Залізниця втихомирював усіх, щоб було чути останні слова диктора. За якихось кілька секунд повідомлення дійшло кінця. Диктор подав кілька припущень і дуже мало фактів. Як тільки він перейшов до інших новин, у перукарні зчинився гамір. Тепер Томмі Залізниця мовчав. Пішов гострити бритву, а Томмі Лічниця силкувався втримати клієнта в кріслі. Портер, Гітара, Фредді-двірник і ще троє чи четверо чоловіків галасували й лаялися на всю перукарню. Мовчали тільки Дояр, Томмі Залізниця та Хмарочос. Залізниця був надто зайнятий бритвою, а Хмарочос мовчав через те, що був простак і, здається, німий, хоча цього ніхто не знав напевно. Натомість ніхто не сумнівався в його простодушності.

Дояр дослухався до реплік, що лунали то звідти, то звідси.

— Про це напишуть у ранковій газеті.

— Може, напишуть, а може, й ні, — відказав Портер.

— Таж сказали про це по радіо! Має бути й у газеті! — гукнув Фредді.

— Таких новин не надрукує жодна газета для білих. Адже він нікого не зґвалтував.

— Поб’ємся об заклад, що надрукує, — сказав Фредді. — Що ставиш?

— Закладайся на що хоч. Скільки можеш дозволити собі програти, — відповів Портер.

— На п’ять доларів.

— Підожди-но! — підняв голос Портер. — Скажи, де надрукують.

— Що значить «де»? Я виграю п’ятак, якщо це буде в ранковій газеті.

— На спортивній сторінці? — поцікавився Томмі Лічниця.

— А може, в гумористичних газетах? — докинув Негр Браун.

— Ні, хлопці. На першій сторінці. Ставлю п’ятак, що на першій сторінці.

— Та яка, до дідька, різниця! — крикнув Гітара. — Хлопця обчикрижили, а ви тут клоччя жуєте: надрукує про це якийсь йолоп чи не надрукує. Таж того бідолаху вихолостили, хіба ні?! Вбили його, хіба ні?! Тільки за те, що свиснув на якусь сцикуху-рабовласницю.

— А нащо йому те здалося? — спитав Фредді. — Адже знав, що він у Міссісіпі. Що він собі гадав? Що це край Тома Сойєра?!

— То й свиснув! То й що з того?! — скипів Гітара. — І за це мав згинути?

— Він з Півночі, — відповів Фредді. — Поводився, як той велетень поміж гобітів-карликів. За кого він себе мав?

— За людину. За кого ж іще? — сказав Томмі Залізниця.

— Він помилявся, — відрізав Фредді. — На Півдні, у краю гобітів, нема чорних людей.

— А от і є. Є! — заперечив Гітара.

— Хто? — спитав Фредді.

— Тілл, ось хто.

— Він мертвий. Мертвяк — це не людина. Лиш тіло, та й усе. Тіло.

— Живий боягуз теж не людина, — зауважив Портер.

— Це ти про кого? — спитав скорий на образу Фредді.

— Гей ви, двоє! Вгамуйтеся! — звелів Томмі Лічниця.

— Про тебе! — гукнув Портер.

— То ти мене називаєш боягузом? — допитувався Фредді.

— Ти сам обізвався на слово. Значить, ти такий і є.

— Якщо не перестанете, то я викину вас обох з моєї перукарні.

— Скажи щось цьому Нігерові, — не вгавав Портер.

— Скажу, і то всерйоз, — мовив Томмі Лічниця. — Навіщо знімати бучу? Хлопчина мертвий. Його мама ридає. Небіжчика не дозволяють поховати. Невже на вулицях мало крови ніґерів? Якщо хочеш пустити кров, то йди до тих негідників, що розбили йому голову.

— Та їх же заарештують, — втрутився Волтере.

— Заарештують? Їх? — здивувався Портер. — Ти що, з глузду з’їхав? Певно, що заарештують, аякже! І кару присудять — бенкет і медалі на груди!

— Еге ж. Усе місто до тої паради готується, — сказав Негр.

— Їх мусять затримати.

— То й затримають. І ти гадаєш, що їх покарають? Та ніколи в житті!

— Як це так — не покарати? — різко й гучно спитав Волтере.

— Як? А так! Дуже просто, — Портер бавився ланцюжком до годинника.

— Але ж тепер усі знають про це. Геть усі. Всюди знають. А закон є закон.

— Хочеш побитися об заклад? Напевно виграєш!

— Ну й тупий ти, чоловіче. Тупак тупаком. Для чорношкірих є один закон. За тим законом їх посилають на електричний стілець, — сказав Гітара.

— Кажуть, той Тілл мав ножа, — зауважив Фредді.

— Так завжди кажуть. Якби він мав пачку жувальної гумки, то вони б заприсягнися, що то була ручна граната.

— А я таки кажу, що він мав би тримати писок на замку, — уперся Фредді.

— Краще тримай свій на замку, — відрізав Гітара.

— Слухай, ти! — спробував пригрозити Фредді.

— Паскудний той Південь, — сказав Портер. — Паскудний. Нічого не змінилось у цих старих добрих Сполучених Штатах. Б’юсь об заклад, що його татові відстрілили голову десь на Тихому океані.

— Якщо й не відстрілили, то ці розсучі сини виправлять цю помилку. Пам’ятаєш тих солдатів у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому?

— Ого-го. Краще не згадуй...

Чоловіки стали розказувати історії про різні звірства. Спершу про те, що