Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

Це ж хто міг порадити Тейлор зробити таке? Я й досі не розумію. Чи може вона сама вигадала такий план помсти? Це схоже на неї. Дивна, вперта, горда — саме така вона, і саме так могла б вчинити. Але чому саме зараз? Що змусило її витратити стільки часу на щось таке?

Мені знадобилося кілька годин, аби зібрати всі фотографії по території коледжу. Вони були повсюди — на дошках оголошень, стінах, навіть у бібліотеці. І я не знав, що вона настільки талановито вправляється з фотошопом. Чесно, я був вражений — рівень майстерності не гірший, ніж у студентів художнього факультету.

І попри все, що я думав на той момент, картинки ж я вирішив зберегти на пам’ять. Не знаю навіщо. Можливо, з якоїсь дивної ностальгії чи просто тому, що вони справді були… класні. А на деяких я навіть доволі непогано вийшов. Особливо ось, наприклад, з голим торсом, чи верхи на коні. Не знаю, де вона взяла таку базову світлину, але виглядало це епічно.

Та мою увагу привабило зовсім не це. Не красива обробка, не мій ракурс, не якість жарту. На одній з них були два силуети, до яких прифотошоплені наші з Тейлор обличчя. І ми обіймалися. Ніжно, щиро, з теплом, яке, як мені здавалося, ми ніколи одне одному не дарували. Це виглядало так мило та природно, що я навіть на мить забув, що такого насправді не було. А шкода... Бо в той момент, дивлячись на це зображення, я побачив не монтаж, а щось, що могло б стати реальністю.

Так, я справді шкодував про це. І це не щось нове, ця жалість до втраченого — вона жила в мені вже давно. Досить довгий час мені вона подобалася. Дуже. Це не було захоплення — я просто бачив у ній щось справжнє.

Поки не сказала, що краще помре, але ніколи не буде зустрічатися з таким як я. Ці слова врізалися, як ножем. Можливо, вона просто вважала то зізнання насмішкою чи якимось ходом для того, аби збити її з пантелику. Можливо. Та тоді це було справді щиро. Я нічого не розігрував.

На першому курсі я ще вірив, що це може бути взаємно. Що іноді й такі, як я, можуть сподобатися комусь насправді. Але Тейлор дала мені зрозуміти, що єдине, на що я можу розраховувати — бути ворогами. Ворогами, які змагаються, дратують одне одного, підколюють. І з часом почуття, здається, зникли.

Та варто було лише подивитися на цю картинку, і я вже не знав у що вірити... Її очі на фото дивилися на мене з теплом, яке, здається, ніколи не було справжнім. А може й було?