Читати книгу - "Різник із Городоцької"

— Спершу замовимо, шановне панство. Не заперечуєте, якщо я на свій смак, на правах господаря?

— Господаря? — перепитала Бася.

— Принаймні на ті кілька годин, що ми будемо тут, — пояснив Ліщинський. — То як, маєте спеціальні побажання?

— Ви запросили, пане професоре, — висловила Магда загальну думку. — Керуйте. Впевнена, що ви не пригостите нічим поганим.

— У такому разі відразу рекомендую наливку від Бачевських, настояну на меду, — почав професор.

Обвівши присутніх запитальним поглядом, не почув заперечень і вже хотів говорити далі, як Мазур підняв руку.

— Я би, з вашого дозволу, обмежився одним кухлем пива від Кляйна[32]. Знаєте, пане професоре, як чутливо реагують мої підопічні на найменший алкогольний дух.

Не заперечую. Сам хотів за перепрошенням пропонувати вам обмежитися, мій друже. Ніхто більше не має заперечень?

Відповіддю було мовчання. Кивнувши сам собі, Ліщинський знову легенько плеснув у долоні.

— Основною стравою пропоную карпатську форель.

Як кажуть у нас, справжня панська страва. Тут, у цьому закладі, вона завжди свіжа. Але треба замовляти наперед. Бо готується вона з вечора.

— Звичайна риба? перепитав Клим.

— Так, звичайну річкову форель слід перетворити на надзвичайну, — пояснив Ліщинський. — З вечора її чистять від луски та патрають, натирають сіллю та спеціями, перед тим змішавши. Так вона маринується добу. Коли вже час готувати, дно пательні вкладається кільцями моркви й цибулі. Також дається оливкова олія, ще трохи перцю й солі. На таке ось ложе вкладається наша рибина. І головне, шановне панство, — подрібнений шпинат. Тушкується окремо, додається в черевце рибини перед самою готовністю. Начинка.

— Ви дуже апетитно розповідаєте, пане професоре, — мовила Бася. — Аж закортіло вже скуштувати.

— Між нами, я гурман. Ну, не те щоб зовсім, але люблю попоїсти.

— У вас багато однодумців, — вставив Кошовий.

Ліщинський дзвінком покликав кельнера, зробив замовлення і, щойно той залишив кабінет, повів далі, легко змінивши тему:

— Дозвольте висловити вам своє захоплення, пане Кошовий. Таки видерли здобич із іклів цих поліцейських акул.

— Без вашої допомоги нічого б не вдалося, — мовив навзаєм Клим. — А особлива, окрема подяка — панові Мазуру. Записи в його зошиті зіграли вирішальну роль у справі звільнення Лукана.

— Хіба не те, що він шульга?

Кошового зовсім не здивувало, звідки Магда знає аж такі подробиці.

— Ні. Річ у тім, пані Магдо, що формально, наголошую — суто формально — хлопець міг діяти правою рукою. Принаймні, слідчий, наскільки мені відомо, збирався доводити це.

— Та що він їм зробив! — не стримався Ліщинський.

— Особисто він — нічого, — відрізав Кошовий. — Будь-хто на місці Луки Різника мав усі шанси загриміти за ґрати. Подібні злочини, тим більше — скоєні за досить короткий час, поліція воліє розкривати швидко.

— Навіть ігноруючи факти, здатні піддати сумніву провину людини?

Замість відповісти самому, Клим через стіл глянув на Магду. Перехопивши та витримавши його погляд, вона тихо й твердо проказала:

— Поліція не ідеальна. Ніхто не ідеальний. Пане Кошовий, ми тут зібралися говорити про вбивства повій?

— Не я завів розмову, — парирував Клим. — І мета нашого зібрання мені ще не відома.

— Перепрошую шановне панство, — встряв Ліщинський. — Зустріч я ініціював справді не для того. Зараз усе поясню.

Саме в цю мить кельнер приніс карафку з наливкою та кухоль. Поки обходив стіл, наливаючи кожному, крім Мазура, перед яким поставив пиво, тривала мовчазна пауза. Щойно за ним зачинилися двері, професор взяв чарку.

— Спершу дякую, що відгукнулися. Радий знайомству, панно Райська. Прошу.

Гості випили. Мазур обмежився невеличким ковтком пива.

— Тепер — до справ, — мовив Ліщинський, пробігшись швидким поглядом по колу, ніби зайвий раз перераховуючи присутніх. — Я недаремно почав нашу зустріч із гратуляцій панові Кошовому. Своїми вправними діями він створив прецедент, подібного якому тут, у Львові, ще не мали. Можете мені повірити, я мешкаю тут усе життя. Чи не так, пані Магдо?

Вона відповіла на диво сухо, здивувавши цим Клима.

— Львів — чудове місто, я відчуваю себе його частиною. Але я народилася не тут. Живу у Львові лише десять останніх років.

— Ви — вдова поліцейського, — правив своє професор. — Не абикого: начальника кримінальної поліції. Маєте довести або спростувати мої слова — вперше людині з душевною хворобою була надана повноцінна правова допомога. Права недужого захистили блискуче. На слабого розумом хлопця не вдалося повісити чужий злочин.

Магда розуміла — відповіді чекають від неї. Та заговорила не відразу.

— Не пам’ятаю іншого, пане Ліщинський. А саме — випадків, коли б поліція вішала всіх собак на душевнохворих. Принаймні, в часи, коли нею керував пан Богданович, нічого схожого не було.

— Дозволю собі з вами не погодитися, — відрізав Ліщинський. — Згадайте справу Агати Гадзінської. Її звинуватили в убивстві свого чоловіка, зарізаного уві сні. Перед тим їхній первісток помер, і в бідолашної відбувся зсув у голові. Покійний не вирізнявся високою моральністю, був неабияким гульвісою, вчащав до лупанарів, і Агата вбила собі в голову: чоловік підхопив там непристойну хворобу. Ця болячка вразила її дитину в утробі, ну і маєте сумні наслідки. Хоча сам Гадзінський усе це відкидав, навіть змушений був піти до лікаря, аби підтвердити — повністю здоровий у всіх відношеннях. Пригадуєте?

— Так, — трохи подумавши, кивнула Магда. — Але Агата зізналася.

— І поліція Охоче їй повірила! підхопив Ліщинський. — Це ж дуже просто, коли вбивство можна списати на душевнохвору особу. Не треба шукати Мотивів, адже дії моїх пацієнтів зазвичай ірраціональні. Аби за півроку випадково не зловили крадія, котрий тієї фатальної ночі заліз до помешкання Гадзінських, усе так би й скінчилося. Подружжя з відомих причин разом не спало. Вікна кімнати, в якій спочивав чоловік, виходили в двір. Злодій давно придивлявся до заможного клієнта. Та не врахував, що Гадзінський невчасно прокинеться. Тож вихопив ножа, вдарив його в живіт, кинув зброю поруч і втік, не забувши все ж прихопити добро. На цьому дозвольте завершити, бо подібних прикладів можу навести ще чимало, й ми не просунемося далі.

— Я не відповідаю за дії поліції, — кинула Магда, та зараз її голос уже не звучав сухо. — Пан Богданович так само не обговорював зі мною все, що там