Читати книгу - "Аеропорт"

Він полюбляв гострословити і хотів, щоб одразу доходило. Навіть до воєвод, не кажучи вже про таємних радників. Але гострословив він дуже своєрідно. Йому подобалося, що оточуючі сміються з його жартів, простих і народних, завжди влучних і доречних. Так подобалося, що він сам часом не міг стримати усмішки. МВЧ розвинув це почуття в курилці «контори», де він починав своє кар’єрне зростання. Він не курив, але любив поспілкуватися з колегами, як то кажуть, подихати солодким і приємним димом вітчизни, і, ніде правди діти, анекдоти послухати, для загального, так би мовити, розвитку та й, не передусім, звісно, по роду служби якоюсь мірою.

— Дорогий МВЧ, вислу…

— Та ні! Це ви мене вислухайте, шановний!

Жоден м’яз на обличчі МВЧ не ворухнувся. Не виключено, що вже просто не дуже міг (ботокс-шмотокс! Придумають же євреї всяку х…рню!). Але маленькі, близько посаджені білясті оченята налилися таким свинцем, аж Воєвода весь стиснувся. І приготувався до того, що цей розпечений важкий метал заллють йому в глотку, як у картині «Андрій Рубльов», що раніше вважалася формалістичною й ідеологічно чужою, а нині — шедевром світового кіно, чорно-білою гордістю вітчизняного кінематографу.

— Що там, врешті-решт, у вас відбувається в цій республіці, у цьому доброякісному, так би мовити, утворенні, чи як воно у вас там називається?

— ККНР, — вимовили в унісон Воєвода й Жмурков і подивилися один на одного.

— Красно-Кам’янська Народна Республіка, — пояснив Жмурков.

При дворі Жмуркова не любили й боялися. Вважали інтелігентом (читай: ворогом). Цей термін використовували для негативної характеристики особистості й до нього часто додавали означення «гнилий». Незважаючи на те, що оточувала його погано приховувана, м’яко кажучи, нелюбов, Жмурков так увійшов в образ інтелігента, що колись навіть написав п’єсу «Нуль на нуль не ділиться» під псевдонімом Жмуріков, аби ніхто не здогадався.

П’єсу поставили всі державні театри країни. Глядачів на вистави автобусами привозили звідти ж, де набирали учасників проурядових демонстрацій, маршів ненависті та інших шабашів. Після початку війни в Україні його взагалі всі придворні, депутати, сенатори та інші державні мужі ненавиділи. Вважалося, що війна була його ідеєю. І от тепер, після введення санкцій західними країнами, їм усім урізали зарплату аж на десять відсотків! І за кордон не пускають!!! А в них же там будинки, вілли, яхти, діти, собаки, лікарі з ліками. Рахунки, знов-таки… Б…ді… Казино…

— Добре, що не демократична, — жартонув цар, і його слухачі улесливо розсміялися з жарту, один голосно, другий тихо. — Бо вийшло б ККНДР, так чи не так?

Цар знову всміхнувся. Воєвода, прийнявши це на свій рахунок, акуратно посовав своїм широким і водночас кістлявим задом по краєчку стільця, так, щоби не рипіти, і спробував перевести подих.

МВЧ обома руками, як крісло-гойдалку, посунув трон на коліщатках ближче до столу й почав двома пальцями повільно барабанити по його поверхні, укритій кумачевим сукном, наче награвав на фортепіано свою улюблену мелодію «С чего начинается Родина?». Але тут він згадав іше одну хохму: «С картинки в твоем букваре, с хороших и верных товаришей, зарытых в соседнем дворе…» — і знову всміхнувся.

Він, узагалі, крім гумору любив і гарні душевні пісні. Соціально близьким йому колективом був гурт «Бо-Бо». Йому, по-перше, подобалося, що всі вони були перетягнуті з голови до ніг такими садо-мазо портупеями. Особливо йому полюбився шлягер «Прогулянка з віслюком». Глибокий, символічний, слів мало — легко запам’ятати. Іноді під час їхніх концертів, а він туди походжав, він навіть підспівував разом із хором Алєксандрова:

Мы пойдем с ослом

По полю с веслом.

Мы пойдем с веслом

По полю с ослом.

І так далі. Красиво співають, чортяки.

Незважаючи на приємні музичні ремінісценції, свинець, однак, так і не витік до кінця з очей, коли він підвів їх на Воєводу, наче бачив того вперше в житті, і коли тихо й зловісно вимовив:

— Отже, що там відбувається на театрі військових дій? Чому Аеропорт, який, за чутками, утримують якісь невідомі кібернетичні організми, досі не взятий звитяжними ополченцями? Чи в останніх не вистачає сил і засобів?

Воєвода спробував був щось заперечити, але слова змішалися в нього в голові й у роті, і все, що він у підсумку видав, було радше схоже на приступ задухи.

— Коротше, друже мій, — МВЧ знову всміхнувся, згадавши, що на цьому місці в конторській курилці зазвичай наввипередки докидали «коротше в сусіда» (ах, які безтурботні, світло-пивні були часи), але зусиллям волі зупинив ці осяйні спогади молодості. Спробував зосередитися на «громадянській війні на сході України», яка розвалювалася на очах.

— Зрозумійте ви нарешті, дорогі мої стратеги кабінетні, генерали ви паркетні, дурилки ви картонні! — Жмуркова покоробив був особовий займенник «ви», і лице його пересмикнулося разом із червами рук, але, будучи знавцем російської мови, він відніс його ввідразу до неозначено-особових і заспокоївся. — Громадянську війну мають виграти громадяни, що воюють із несправедливістю, місцеві герої-гопники на зразок Вахи та Ламборгіні, чи як їх там, а не Краснознаменний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії!!! — МВЧ встав, щоб остаточно дивитися на міністра згори вниз і ще суворіше спитав: — Пане донедавна майбутній маршал! Я не зрозумів, то чи вистачає народним ополченцям цієї вашої КНДР сил і засобів, чи ні? Вони, здається, обіцяли світовому співтовариству, що візьмуть Аеропорт до світлого свята Сьомого листопада? Чи я щось забув?

— Точно так, Ваше… — Воєвода затнувся, мало не ляпнувши «високоблагородіє». Він не згадав одразу те слово, яким у подібних випадках вимагалося величати государя-імператора, й замовк, утупившись у товсту чорну муху, що, мов ворона, розгулювала по криваво-червоному сукні столу.

— По-перше, не «точно так», а «так точно». А по-друге, відповідатимемо на конкретно поставлене питання, чи й далі вмикатимемо дурника? До яких пір ці карателі, чи, по-вашому, кіборги, будуть безкарно розстрілювати з Аеропорту мирні квартали Красного Каменя, убивати мирних мешканців, наших співгромадян, зрештою? — МВЧ щиро вважав, що всі російськомовні люди врешті світу були його співгромадянами й потребували постійного захисту будь-якими способами, з танками й «катюшами» включно.

— Це не зовсім так-с, Ваша Величносте, смію зазначити, — тихо, ніби собі під ніс, заперечив Воєвода. — Заданими нашої розвідки, у них в Аеропорті нема артилерії…

— Знаєш що?! — МВЧ уперше за час розмови перейшов на «ти» й підвищив голос. — А нема бажання засунути дані розвідки сам знаєш куди?! Хто тоді день і ніч довбе снарядами й ракетами місто бойової та трудової слави, убиває наших дітей, батькам яких, росіянам і українцям, не припала до смаку київська хунта,