Читати книгу - "Аеропорт"

— Так-так, мені як-к-краз сьогодні доповіли, що у кіборгів усередині Аеропорту, можливо, сховано дві батареї гаубиць. Винен, забувся.

МВЧ узяв паузу, розмірено крокуючи залом туди-сюди позаду Воєводи, який не наважувався озирнутися. Той зрозумів мовчання шефа як можливість додати ще щось на своє виправдання.

— Мені повідомили, що днями ополченці з числа шахтарів, комбайнерів та інших роботяг, які там часто й густо з солдат і офіцерів запасу різних років (там колишніх танкістів взагалі хоч греблю гати), змогли сформувати дві власні прстовські повітрянодесантні бригади й одну танкову бригаду.

— Які-які бригади? — МВЧ пошкодував, що залишив маузер у спальні та не може якщо не застрелити, то хоч би вибити руків’ям дур із довбешки цього так званого міністра, «нечаянно пригретого славой». Пушкін у переліку цитат — обов’язкове читання МВЧ на ніч — був першим рядком.

— Я й к-к-к-кажу: дві п-п-п-п-п-просто бригади ПДВ, — вичавив із себе нарешті Воєвода, буквально обливаючись холодним потом.

Далі, вже майже не затинаючись, Воєвода скоромовкою доповів, що в різних сховищах військової техніки, гаражах і ангарах українські військові, поспіхом і панічно відступаючи, кинули сотні бронетранспортерів, реактивних установок «Град» і «Ураган», самохідних артилерійських установок, мінометів усіх видів, гаубиць, танків Т-64 і Т-72, які вони зосередили там, готуючись до віроломного вторгнення в АЄД.

— Так, так, так, — МВЧ повернувся на трон, а Воєвода знову перевів подих. — А звідки в українській армії танки Т-72, дозвольте вас спитати, дорогенький? Вони ж наче не були в них на озброєнні, за вашим же звітом, до анексії, тьху ти, до добровільного приєднання Криму.

— У них… так… нема… — промимрив Воєвода, зрозумівши, що знову бовкнув зайве. — Але, розумієте, корупція… Купили потай у нас… Ще до нас… Тобто до вас… Ну а форму вони купили у воєнторгах своїх. Ви й самі про це говорили, що кожен дурень може її купити.

МВЧ знову зупинив на Воєводі свинцевий погляд і по складах, мов розстрільний вирок, вимовив:

— Коли буде взято Краснокам’янський аеропорт? Ополченцями.

— Дуже, дуже скоро. Буквально справа кількох годин. Зараз до нас, тобто до них, ополченців, прибула серйозна підмога у вигляді строкових відпускників-добровольців із каракумикського окремого батальйону «Південна північ», на своїх же танках і бронемашинах, щоби зекономити на квитках. Ці, з дозволу сказати, хлопці налаштовані більш ніж рішуче й уже йдуть в атаку. Присягаюся, скоро ви ніколи і нічого більше не почуєте про них!

— Про хлопців, про ополченців чи про добровольців?

— А-а-ха-ха, про кіборгів цих, — щиро розсміявся Воєвода. Він обожнював жарти господаря. Він знав: якщо «папа» жартує — бити не планує.

— Так, а ще от що, — МВЧ обійшов Воєводу й знову зазирнув йому в очі. — А хто ж їм завдання поставив?

— Кому? Кіборгам?

— Та, ні, хлопцям вашим. Ополченцям вашим і добровольцям.

— Так ніхто. Тобто самі собі поставили, — Воєвода урвав сміх, дістав із кишені хустку, витер лоб.

— Усе, шановний, продовжуйте стежити за розвитком ситуації. Вільний, — і, коли двері за Воєводою зачинилися, додав: — Як шмаркля в польоті.

Витираючи піт із лоба широкою оренбурзькою пуховою мереживною хусткою, шмаркля в польоті на нетвердих ногах волоклася до виходу, скиглячи собі під носа:

— То, може, нам зовсім не воювати, а зекономити особовий склад, якщо все можна потелеку розрулювати?

Бахнувши за собою дверима палацу, він плюхнувся на заднє сидіння чорного «Мерседеса» й загорлав на водія-полковника, як поручник Дуб на бравого вояка Швейка:

— Ну! Кому сидимо? Вези вже на дачу, чи як! Ні, краще до циганів у Яр!

У палаці МВЧ жодні накази ніколи вголос не віддавалися, жодні завдання вголос не ставилися. Пряма розмова була просто неприпустима. Діалог із підлеглим складався винятково з вигуків, натяків, алюзій і недомовок. Справжнім придворним мистецтвом було вчасно й правильно зрозуміти, що від вас вимагають.

Усі добре пам’ятали, як мало не погорів на справі неприкаяного журналіста Ґонгадзе колишній президент України Кучма.

Неперевершеним майстром кремлівського ньюспіку заслужено вважався покійний прем’єр Віктор Степанович Держимордін. «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди». «Та що тут говорити! Таких уже не роблять», — зітхнув МВЧ.

МВЧ був надто мудрий, аби віддавати накази, до того ж, Боже збав, у письмовій формі. Останній свій підпис колишній підполковник поставив ще в Установі, коли приймав кабінет начальника з портретом академіка Сахарова на одній стіні й Фелікса Дзержинського на іншій, за що й розписався. Пізніше архівісти за таємним наказом пропустили цей унікальний опис майна крізь шредер, а обрізки спалили спеціальним напалмом точкового застосування — вітчизняним ноу-хау, гордістю вітчизняної наукової думки, яка ще не виїхала, поряд із таким геніальним винаходом, як полонієвий чай, висунутий на «Нобелівку» з хімії.

Цар знав, що, незважаючи на непорушність свого положення, будь-який його підпис приховує в собі різного ступеня відповідальність, не кажучи вже про нечувані накази підривати будинки чи збивати «Боїнги». (Як відомо, будинки підірвали злі кавказці, а літак, щонайгірше, збили «мавпи з «Буком» із числа диких не підлеглих йому ополченців ККНР.) Але десь усередині нього дрібне чортеня голосом Мілошевича казало йому, що в цьому світі, особливо в Гаазі, можливе все.

Адже Маленький Великий Чоловік не завжди жив у палаці. Хлопчиком він мешкав (життям назвати це було неможливо) в брудному пітерському дворі, більше подібному на пустир, де хлопчаки, піднімаючи клуби пилу, днями й ночами ганяли в дир-дир[xlvi] м’ячем зі шнурівкою, який дуже боляче цілив в обличчя. У дитинстві МВЧ не був таким спортивним, як зараз. У футбол взагалі грати не вмів і не любив, особливо коли його як найслабшого ставили на ворота, де йому однаково не подобалося як ловити м’яч, так і ухилятися від нього.

Майбутній цар був радше відлюдькуватим хлопчиком. Ровесники не помічали його через кволість і маленький зріст. Книгами — універсальними ліками від самотності — він також не перейнявся. Удома книжок не було, у бібліотеці була черга. Першу і, схоже, останню «серйозну» книгу він прочитав класі у восьмому. Називалася вона «Щит і меч». Він випадково виявив її у стосику макулатури.

Цим романом для МВЧ, навіть незважаючи на професійно-формальну університетську освіту, особисте знайомство зі світовою класикою завершилося. Продовжувати його спочатку не було бажання, а потім часу.

З дев’яти до дванадцяти років він любив грати у війну сам із собою. Підходив до столу доміношників і в них під ногами серед