Читати книгу - "Щоденник Мавки"

Хто знає, може тільки на понт він Романа брав, та вирішив не перевіряти.

– Добре, Тонь, – шморгнув чоловік. – Хай буде завтра. Давай спати. Ранок від вечора мудріший.

Тоня підвелась із крісла, солодко потягнулася. Халатик оголив її сідниці. Роман аж облизався, весело гепнувши рукою жінку по попі. Вона кокетливо розсміялася. У вікно сумно зазирав місяць, десь поверхом вище плакала мала дитина, на вулиці натужно вив пес…

Життя продовжувалося.

7. Удома

Приїхала до мами. Повезла свою потовчену душу туди, де їй завжди раді, де вислухають, почують, зрозуміють, приймуть. Діти зараз у таборі, тож не чутимуть Магдиних ридань та зітхань.

Сиділа за столом. Мама мовчки слухала. А Магдалена втупилася очима в пляму на стіні. Там ще недавно був цвях, на якому висіла картина. Та картина – то репродукція полотна Айвазовського «Дев’ятий вал», колись мама вирізала її з журналу та вставила в рамку за скло. Щось буремно-демонічне було в тій картині, і вабило, і лякало. Мала Магда любила на неї дивитися. Та йшов час, кольори на папері вицвіли. Картину зняли, цвях вийняли, дірку від цвяха заліпили. Та залишилася пляма і, як її не замазували, вперто не хотіла зникати. От цікаво, коли вона позбудеться в серці болю від нещасливого кохання, чи залишиться слід, як оте місце на білосніжній стіні після цвяха, яке не заліплюється і не стирається. Чи легко виводяться плями, коли влучають у душу.

Мама мовчки плакала. Магдалена не дивилася на маму. Втупившись очима в стіну, вона просто розповідала про себе. Ще не знала, чи добре чинить, бо в мами і серце хворе, і душа за своє дитя завжди болить… Та Магда не змогла втримати в собі біль, мусила комусь виговоритися, бо стільки болю та розпачу назбиралося всередині, що й не передати. І хто найліпше тебе зрозуміє, як не мати? Вони тоді довго гомоніли. Потім ридала вже Магдалена, мама заспокоювала, а згодом заливалися сльозами обидві… Врешті, коли вже не вистачало ані слів, ані сліз, Магдалена відчула, що її душа – то порожній дзбан, який просто вичерпали, і як ним не махай – навіть краплі із себе не вимучить… вона заснула в кухні, на тапчані. Мама дбайливо вкрила її веретою і пішла порати нехитру господарку…

Їй удома, у маминій хаті, завше спокійно та затишно спалося. І сон усе був привітний для неї. Снилося небо і сонце. Високе-високе і чисте-пречисте небо. Вона стоїть на кручі, розвела руки, наче птаха для польоту. А внизу – ріка з бистрою та чистою водою. І так добре їй у променях сонця, і так затишно, і повертатися назад до своєї реальності не хочеться.

Розплющила очі. У кімнату з вулиці заповзали сутінки. Вечоріло. Навпроти за столом сиділа мама і сумно дивилася на неї. Розглядала такий рідний силует та відчувала мамин сум. Годинник на стіні, отой старенький, ще прабабусин, із зозулькою, тихо та впевнено відраховував час, нагадуючи, що все минає і це також мине.

Здогадалася, що мама навмисне не вмикала світла, боялася її збудити. Магда сіла.

– Прокинулася. От і добре. Повечеряємо зараз, доню. Може, воно ще все владнається, га? У родинах різне трапляється. Погуляє, побродить і вернеться. Усе ж діти у вас, а в нього з нею що? Ну, хто помилок не робить і хто з чоловіків у гречку не скаче, скажи? Поріддя таке, доню! Будь мудріша. Проситиме пробачення – прости.

І мама далі щось там говорила про здоровий глузд, про те, що різне буває і що Господь учить нас прощати ворогів. А Роман усе-таки не ворог, а чоловік законний, перед Богом насамперед, а потім уже й перед людьми. Казала, що родина в Романа дуже богомільна і хіба вони дозволять, щоб їхній син наробив такої недоброї слави на старі сиві голови, і так далі і тому подібне… Магдалена кивала, тоді мовчки встала, поривчасто обійняла маму. Та від несподіванки аж умовкла:

– Я люблю вас, матусю! Люблю! У мене все буде добре. От побачите!

Магдалена вийшла з хати. Літній вечір розливався довкола, мов теплий чай. У траві сюркотали коники, зовсім близько в старому ставі райкали жаби. Небо запалилося зірками. Місяць-молодик показав несміло свої ріжки, наче боявся вломити їх на рівному плесі темної небесної води. Благодать. Зайшла в темний сад. Уже доспіли ранні яблука. Сад пахнув першими петрівками, роса холодила босі ноги… Всілася на гойдалку, що причеплена до груші, закрутилася на ній… Провела рукою по стовбуру дерева. З теплом у серці згадала свого дідуся. То він садив ту грушу. Гарний і добрий був у неї дідусь. І гойдалку цю ще він зробив. Знову захотілося плакати. «Тихо-тихо, – заспокоювала себе. – Тихо-тихо, а то затопиш світ. Думай про добре, тільки про добре!» І вона думала. Відвела ноги назад, розгойдуючись.

– Гойда-да-да! Гойда-да-да!

Ішла з поля череда!

Так-так, у неї все буде добре, бо вона вдома, біля людини, яка її любить.

– Гойда-да-да!

Гойда-да-да!

Я дівчина молода!

Місяць кволо починав спинатися на свої тоненькі ріжки-ніжки. Пару днів – і він зачне рости, а за пару тижнів перетвориться на гладкого круглика. Посміхнулася цій своїй думці. Авжеж, у неї все буде гаразд, і у мами, і у діток. Бо вона знайшла роботу. Ні, навіть не так – не вона знайшла, а робота знайшла її. Твердо тепер знає: хтось там угорі, між зорями, їй допомагає, вперто та наполегливо посилає добрих людей на допомогу, і вона мусить вчасно розпізнавати, хто друг, а хто хижак.

– Гойда-да!

Гойда-да!

Добра в коника хода,

Поводи шовкові,

Золоті підкови.

Мама запевняє і себе, і її, що все ще в неї з Романом владнається. «Усе ж діти у вас, а у неї з нею що?» Ох, мамо-мамо! Добре, що ви не чули його слів. Бо в нього з нею те, що повище зір, дітей та клятви в церкві. У нього з нею кохання. Ні, матусенько рідна, вороття нема. Але якщо мама хоче так думати і їй від того не так болить – хай думає… А вона… Вона сильна, вона зуміє, вона житиме, не скнітиме, не жалітиме себе, а ЖИТИМЕ. Хіба вона не Магдалена, хіба жінки у їхній родині ставали навколішки перед труднощами? Ніколи. Її прабабуся Магда, утративши чоловіка та трьох синів у ту страшну війну, мало не збожеволіла від горя. І було від