Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

– Землетрус! – вигукнув Паганель.

Він не помилився. Це було одне зі стихійних лих, властивих гірській частині Чилі саме в цій місцевості, де протягом чотирнадцяти років був двічі знищений Коп’япо, а Сантьяґо зруйнований чотири рази. У цій частині земної кулі активний підземний вогонь, а порівняно молоді вулкани цього гірського пасма є недостатніми клапанами для безперешкодного виходу підземної пари і газів. Звідси й безперервні струси, що місцевою мовою називаються темблорес.

Тим часом частина гірської платформи разом із охопленими жахом подорожніми, які вчепилися руками у лишайники, котилася вниз зі швидкістю кур’єрського поїзда, себто 50 миль за годину. Годі було втекти чи затриматися, чи бодай крикнути. Підземний гул, гуркіт гранітних і базальтових скель, хмари сніжного пилу робили будь-яке спілкування неможливим. Кряж то опускався без поштовхів і коливань, то, немов судно у бурхливому морі, піддавався кільовій та бічній хитавиці. Він проносився повз прірви, куди стрімголов падали глиби гірських порід, викорчовував вікові дерева, наче гігантська коса, зрізав усі виступи східного схилу.

Годі навіть уявити потужність цієї маси вагою в мільярди тонн, що совгає зі зростаючою швидкістю під кутом 50°!

Ніхто не брався визначити, скільки тривало це страхітливе падіння. Ніхто не наважився уявити, в яку ж прірву мала впасти ця брила. Ніхто не знав, чи всі живі, чи хтось лежить розпластаний на дні провалля. Задихаючись од швидкого спуску, закляклі від крижаного вітру, засліплені сніжним вихором, вони ледве переводили дух; знесилені, безтямно чіплялись за скелі, їх утримував лише могутній інстинкт самозбереження.

Раптом неймовірної сили поштовх відірвав мандрівників од рухливого острова, викинув уперед, і вони покотилися останніми гірськими уступами. Плато різко зупинилося.

Протягом кількох хвилин ніхто не ворушився. Нарешті підвівся майор.

Оглушений поштовхом, він все ж таки твердо тримався на ногах. Мак-Наббс струсив з очей пил і роззирнувся. Навколо нерухомо лежали його супутники.

Майор усіх перелічив. Були всі, крім Роберта Гранта.

Розділ XIV. Рятівний постріл

Пологий східний схил Андських Кордильєрів непомітно переходить у рівнину, де й зупинилася гірська брила з мандрівниками. Тут простиралися буйні пасовиська; височіли прекрасні фруктові дерева. Ліс яблунь, що аж гнулися під золотавими плодами, посадили ще за часів завоювання материка. Здавалося, то був куточок родючої Нормандії, покинутий на цих пласких рівнинах. За інших обставин кожного подорожнього неодмінно вразив би такий раптовий перехід від пустелі до оази, від снігових вершин до зелених лук, від зими до літа.

Ґрунт знову став нерухомим. Землетрус ущух, і підземні сили, мабуть, застосовували свою руйнівну силу десь далі, адже в якомусь місці ланцюг Кордильєр завжди перебуває у стані струсу. Цього разу землетрус був особливо потужний. Різко змінилися гірські контури. На тлі блакитного неба вимальовувалася нова панорама вершин, гребенів, піків, і провідник пампою марно шукав би на них звичні орієнтири.

Народжувався чудовий день. Сонячні промені, що прокинулися з вологого ложа Атлантичного океану, ковзали по сріблястому простору, занурюючись у хвилі вже іншого океану. Була восьма година ранку.

Гленарван і його супутники помалу поверталися до життя. Їх сильно оглушило. Проте вони здійснили вдалий стрімкий спуск із Кордильєрів, про який подбала сама природа, і могли б тільки порадіти тому вдалому спуску, якби не зник Роберт Грант.

Мужній хлопчик підкорив серця супутників. Усі його полюбили, але найдужче до нього прикипів Гленарван. Коли лорд дізнався про зникнення Роберта, його охопив відчай. Гленарван уявив бідолашного хлопчика, який лежить на дні прірви та марно кличе на допомогу його, свого другого батька.

– Друзі мої, друзі мої, – благально мовив Гленарван, насилу стримуючи сльози, – потрібно шукати його, його слід знайти! Ми не можемо його кинути напризволяще! Ми маємо обнишпорити кожну долину, кожну прірву, кожну безодню. Обв’яжіть мене мотузком! Спускайте у ці прірви! Я цього хочу! Чуєте: хочу! Аби лишень Роберт був живий! Як ми наважимося знайти батька, коли втратимо сина! І яке право ми маємо рятувати капітана Гранта ціною життя його дитини!

Супутники Гленарвана мовчки слухали. Вони розуміли, що він прагне прочитати в їхніх очах бодай тінь надії, і уникали його погляду.

– Ви ж чуєте мене! – провадив Гленарван. – То чому мовчите? Невже ви всі втратили віру, невже ні на що більше не сподіваєтеся?!

Усі мовчали. Нарешті заговорив Мак-Наббс:

– Хто з вас, друзі мої, пам’ятає, коли саме зник Роберт?

У відповідь – тиша.

– Скажіть, принаймні, поряд із ким був хлопчик під час спуску? – знову запитав майор.

– Біля мене, – відгукнувся Вільсон.

– До якої миті він був біля тебе? Постарайся пригадати! Кажи!

– Я пам’ятаю ось що, – відповів Вільсон, – хвилини за дві до поштовху, яким закінчився наш спуск, Роберт, учепившись за лишайник, ще тримався поряд мене.

– Хвилини за дві? Подумай добре, Вільсоне. Хвилини могли видатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?

– Не помиляюся. Так, саме так: хвилини за дві, а то й менше.

– Хай так. А де перебував Роберт: праворуч або ліворуч од тебе? – запитав Мак-Наббс.

– Ліворуч. Я пам’ятаю, як його пончо стьобало моє обличчя.

– А відносно нас із якого боку перебував ти?

– Також ліворуч.

– Отже, Роберт міг зникнути тільки з цього боку, – промовив майор, повертаючись до гір і вказуючи праворуч. – Додам, що зважаючи на час зникнення хлопчика, можна з упевненістю сказати: він упав на ту частину гори, яка знизу обмежена рівниною, а зверху – стіною заввишки 2 000 футів. Там його і слід шукати. Розподіливши між собою цей район, ми там його і знайдемо.

Ніхто не додав жодного слова. Шість чоловік піднялися схилом Кордильєрів і почали пошуки на різній висоті.

Тримаючись праворуч од лінії спуску, вони обшукували найменші тріщини, спускалися, ризикуючи життям, на дно прірв, місцями завалених уламками, і вибиралися звідти із скривавленими руками і ногами, в подертому одязі. Протягом довгих годин усю цю частину Кордильєрів, за винятком декількох неприступних плоскогір’їв, було ретельно обстежено, і жодному з цих мужніх людей не спало на думку перепочити бодай хвильку. Та, на жаль, усі пошуки виявилися марними. Дитина знайшла в горах не тільки смерть, а й могилу, навіки приховану надгробною плитою якоїсь величезної скелі.

Близько першої дня Гленарван і його супутники, пригнічені й утомлені, знову зійшлися на дні долини. Гленарван страждав. Він насилу говорив, з його губ злітали одні й ті самі слова:

– Не піду звідси! Не піду!

Усім стало зрозуміло, що ця завзятість