Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Годі ж бо, Тілю, май розум у голові, вони тебе можуть спалити живцем, — сказала Неле.

— Я не згорю, — відповів Уленшпігель.

І вони розлучились: Неле вся в сльозах, а він сповнений образи та гніву.

33

У середу, в базарний день, минаючи Брюгге, він побачив, як кат і його прислужники вели якусь жінку. За ними йшла величезна юрба інших жінок, які горлали, кричали, шпетили її на всі заставки різними брудними лайками.

Побачивши, що її сукня обвішана шматками червоної матерії, а на шиї, на залізному ланцюгу, висить камінь правосуддя, Уленшпігель зрозумів, що ця жінка торгувала юним і свіжим тілом своїх дочок. Йому сказали, що зветься вона Барбара, а чоловік її Ясон Дарю, і що в цьому одязі мусить вона обійти все місто, поки не вернеться знову на Великий ринок. Там вона зійде на ешафот, що вже споруджений для неї. Уленшпігель пішов з галасливою юрбою. Вернувшись на Великий ринок, кати повели її на ешафот, прив’язали до стовпа, потім насипали біля її ніг горбочок землі і притрусили травою, що мало означати могилу.

Уленшпігелеві сказали також, що її вже батожили в тюрмі.

Тоді він помандрував далі і дорогою зустрів Анрі Марішаля, старця-ледацюгу, якого вже ніби вішали у Вест-Іпрському каштелянстві[63]. Він показував навіть і сліди на шиї від мотузки. «Я вже висів у повітрі, — казав він, — але звернувся зі щирою молитвою до Галльської Божої Матері, щоб мене врятувала, і, коли судці й підсудки вже пішли, сталося справжнє чудо: мотузок не задушив мене, а раптом урвався, і я гепнувся на землю, живий та здоровий».

Проте трохи згодом Уленшпігель дізнався, що цей пройдисвіт, врятований від мотузки, зовсім не Анрі Марішаль і що йому дозволено вештатися скрізь, де хоче, і брехати все, що хоче, лише тому, що він має грамоту з печаткою і підписом настоятеля Галльського собору, бо завдяки отому базіканню Анрі Марішаля валки прочан сунули до собору, і чималі пожертви робили всі ті, що нюхом чули, близько від себе чи далі, шибеницю. І відтоді Матір Божа Галльська довго звалася Матір Божа вішальницька.

34

Саме того часу інквізитори й богослови довели до відома імператора Карла: що церква гине; що її авторитет падає; що коли він отримав стільки славних перемог, то завдячує це молитвам католицької церкви, на якій тримається могутність його величної держави.

Один іспанський архієпископ зажадав, щоб він постинав шість тисяч голів або спалив стільки ж тіл, аби до ноги знищити заразу лютеранської єресі. Його найсвятішій величності видалось і цього мало.

Отож хоч куди заходив бідолашний Уленшпігель, він всюди з жахом бачив лише голови на палях, або як дівчат кати зав’язували в мішки і топили в річках, як голих чоловіків, розп’ятих на колесі, били залізними прутами, а жінок кидали в яму, стрибали по них, щоб розчавити їм перса, і живцем засипали землею. Бо духівники за кожного з тих, кого їм щастило завчасу навернути до покаяння, отримували по дванадцять солів.

Він бачив, як у Лувені кати спалили тридцять чоловік зразу, підпаливши вогнище гарматним порохом. А в Лімбурзі ціла родина, чоловіки й жінки, дочки й зяті, йшли на смерть, співаючи псалми. І лише один старий чоловік закричав у вогні.

З жахом і скорботою йшов Уленшпігель по цій нещасній землі.

35

У полях він струшувався, як пташка, як одв’язаний пес, і серце його тішилось, коли він бачив перед собою дерева, луки і ясне сонце.

Після трьох днів ходу він прийшов у багате село Уккле, недалеко від Брюсселя. Йдучи повз заїзд «Мисливський ріг», він був зваблений чудесним запахом печені і тому звернувся до маленького старченяти, що, піднявши носа догори, нюшило чудові пахощі різних соусів, і запитав, на чию це честь здіймається до неба такий святковий фіміам? Той відповів, що тут після вечерні мають зібратися брати ордену Товстопиких, щоб відсвяткувати річницю звільнення Уккле жінками й дівчатами за давніх часів.

Уленшпігель, ще здалеку побачивши жердку з опудалом папуги вгорі, що правило за мішень, а навколо неї жінок, озброєних луками, знову спитав його, чи давно тут жінки почали стріляти з лука.

Старченя, смакуючи пахощі соусів, відповіло, що в давні часи, за Доброго Герцога, укклейські жінки з таких самих луків уколошкали понад сотню розбишак.

Уленшпігель хотів дізнатися про це більше, але хлопець сказав, що говорити нічого не буде, бо голодний, хіба що як він дасть йому патара, щоб наїстися й напитися.

Уленшпігель, жаліючи його, дав йому милостиню.

Хлопець схопив гроші і, наче лис у курник, шмигонув до заїзду «Мисливський ріг», звідки незабаром радісно вискочив, тримаючи в руках півкільця ковбаси і буханець хліба.

Раптом Уленшпігель почув приємні звуки тамбуринів і скрипок і побачив великий натовп жінок, що йшли танцюючи, а серед них гарну молодичку з золотим ланцюжком на шиї.

Хлопець аж усміхався від задоволення і, наївшись, з’ясував Уленшпігелю, що красуня молодичка — це королева лучниць, а звуть її М’єтьє, що вона жінка мессіра Ренонкеля, а він старшина громади, після чого попросив у Уленшпігеля ще шість ліарів на випивку. Уленшпігель не відмовив. Випивши й закусивши, хлопець сів проти сонця і почав колупатися нігтями в зубах.

Жінки-лучниці, вгледівши Уленшпігеля в прочанському вбранні, оточили його і почали круг нього танцювати, примовляючи:

— Здрастуй, богомольцю гожий! Чи здалеку йдеш, молодче?

Уленшпігель відповів:

— Я йду з Фландрії, країни прекрасної, на закоханих дівчат щасної.

І він з сумом згадав про Неле.

— А що ж ти за гріх учинив? — допитувались вони, переставши танцювати.

— Я не смію й назвати його, такий він великий, — сказав він. — Але в мене є й інша річ і зовсім не маленька.

Вони зареготались і запитали, чому це він мусить мандрувати отак з палицею, торбою, наче який жебрак.

— Я сказав, — відповів він, трохи прибріхуючи, — що панахиди більш помагають попам, аніж мертвим.

— Попи, звичайно, гребуть за панахиди грошики, — відповіли вони, — а проте панахиди помагають душам у чистилищі.

— Я там ще не бував, — мовив Уленшпігель.

— Хочеш закусити з нами? — запитала найвродливіша лучниця.

— Хочу закусити і з вами і вами, тобою і всіма по черзі, бо ви ж королівські