Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Господь з тобою, — відповіли вони, — на таку дичину й ціни нема.

— Так саме, як і на вас, красунечки, — сказав він.

— Ти диви! Ми прийшли не продаватись, — відповіли вони.

— А для чого ж? Хіба без грошей дістану? — запитав він.

— Еге ж, — відповіли вони, — запотиличників по шиї. Хочеш, то зіб’ємо тебе на макуху за нахабство.

— Краще не треба, — відповів він.

— То ходімо їсти, — мовили вони.

Він увійшов з ними на подвір’я заїзду, милуючись їхніми молодими обличчями. Раптом зирк — аж на подвір’я з прапорами, трубами, флейтами, барабанами ввійшли величезною юрбою члени ордену Товстопиких[64], всі, як один, вгодовані, показуючи, що вони недаремне носять це високе й кумедне назвисько. Вони здивовано витріщились на Уленшпігеля, але жінки сказали їм, що це прочанин, якого вони спіткали на дорозі, а що з обличчя він не згірший за їхніх чоловіків і наречених, то й запросили його на свято.

Чоловіки погодилися, і один із них сказав до нього:

— Прочанине чесний, чи не хочеш ти відбути мандрівку по підливах і печенях?

— При такій нагоді хоч у чоботях-скороходах, — відповів Уленшпігель.

Але йдучи в залу, де готувався бенкет, він побачив, що паризькою дорогою йдуть дванадцять сліпих. Коли вони проходили повз нього, нарікаючи на голод і спрагу, він вирішив собі, що сьогодні ввечері нагодує їх по-королівськи за кошт укклейського священика і в пам’ять про панахиди.

Він підійшов до них і сказав:

— Ось вам дев’ять флоринів, ідіть їсти. Почуваєте пахощі печені?

— Хіба ж ні! Ми її, на жаль, за півмилі чуємо, та що з того!

— Ну, то тепер наїстеся, маючи дев’ять флоринів, — сказав Уленшпігель, але грошей не дав їм на руки.

— Хай благословить тебе Господь, — подякували вони.

Уленшпігель повів їх і посадовив за круглим столиком, тоді як брати Товстопикі зі своїми жінками й доньками сіли за великим столом. Будучи певні, що в них є дев’ять флоринів, жебраки гордо закричали:

— Пане господарю! Ану давай нам їсти й пити самого що не є найкращого.

Хазяїн, який чув розмову про дев’ять флоринів і був певний, що вони в їхньому гаманці, дав їм усе, чого вони бажали. А вони почали горлати один поперед одного:

— Гороху з салом! Рагу з яловичини, телятини, баранини, курчат! А ковбаса у вас для пса, чи що? Бо хто ж, подумайте самі, почувши тут запах ковбас, не вп’ється в них зубами? Ох, бачив я їх не раз, бачив, коли ще світили мені мої бідні очі.

— А де koekebakk'и, на андерлехтському маслі смажені? На сковороді вони аж співають, на зубах аж хрумтять, як ковтнеш — кухличком спрагу заливай!

— А хто мені тицьне під ніс яєчню з шинкою або шинку з яєчнею, солодких друзів моєї пельки?

— А де божественні choesel'і — розкішне м’ясо, що плаває серед нирок, півнячих гребінців, телячого потруху, бичачих хвостів, баранячих ніжок, добре приправлене цибулькою, перчиком, гвоздикою, мускатом і добре стушковане, та ще й на підливу три кухлі білого вина? А хто вас мені принесе, божественні ковбаси, такі смачні, добрі, що ні слова не кажете, коли вас поїдаєш? Ви приходите просто з Luileckerland’у[65], ситої країни щасливих нероб, вічних лизоблюдів смачних підлив. Де ти, листя засохле минулої осені? Дайте мені бараняче стегно з квасолею!

— А мені султанів свинячих, тобто їхніх вух!

— А мені чотки з ортоланів. За «Отче наш» хай будуть бекаси, а за «Вірую» — жирні каплуни.

Господар спокійно відповів:

— Ви матимете яєчню з шістдесяти яєць, а щоб ви не заблудились до неї з ложками, вам ще дадуть дороговкази на ту гору їжі — п’ятдесят смажених ковбасок, гарячих, з яких пара йтиме, а понад усе — dobbelpeterman'а[66] на випивку хоч цілу річку.

У бідолашних сліпців аж слина потекла, і вони загукали:

— Давай же мерщій і гору, і дороговкази, і річку!

А брати Товстопикі і їхні жінки, що вже сиділи за столом з Уленшпігелем, говорили між собою, що для сліпих цей бенкет невидимий і ці бідолахи втрачають сьогодні половину втіхи.

Коли хазяїн і чотири кухарі принесли яєчню, оздоблену зверху петрушкою і настурцією, сліпі мало не кинулись і не розхапали її руками, але господареві, хоч і не без труднощів, пощастило їх вдовольнити, поклавши на тарілку кожному належну частку.

Жінки-лучниці були зворушені, бачивши, як голоднющі сліпі, аж плямкаючи від задоволення, ковтають великими шматками ковбасу, наче устриць. Dobbelpeterman лився в їхні пельки, наче водоспад з високої гори.

Підчистивши свої тарілки, вони знову зажадали koekebakk’ів, ортоланів, печені. Але господар приніс їм велику миску доброї підливи, в якій плавали тільки бичачі, телячі, баранячі кістки. Цього він уже не ділив їм на тарілки.

Коли ж вони, вмочивши свій хліб і зануривши по лікоть руки в підливу, почали витягати звідтіль лише обгризені ребра, лопатки, ба навіть бичачі щелепи, то кожен з них подумав, що то сусід повитягав м’ясо, а тоді ну лупцювати отими кістками один одного по обличчю.

Брати Товстопикі, нареготавшись досхочу, змилостивились над ними і переклали частину своїх святкових наїдків в тарілки цих бідолах, і тепер уже деякі сліпці, шукаючи собі зброю — кістку, іноді намацували під рукою то дрозда, то курча, то й перепілку, одну або й дві, а жіночки, відхиливши сліпцям голови назад, щедро лили їм у горлянки брюссельське вино. А ті, намагаючись довідатись, звідки ллється така амброзія, мацали навколо себе і, натрапивши на жіночі спідниці, тягли їх до себе, хоч спідниці зразу ж вислизали.

Отже, сліпі добре наїлись, напились, наспівались, нареготались. Дехто, почувши жінок, став ганятися за ними по залі, шаленіючи від любовної жаги, але хитрухи дівчата лише дражнили їх і, ховаючись за братів Товстопиких, гукали з-поза них: «Поцілуй мене!» Вони таки й цілували, та замість жіночих уст трапляли на бородаті чоловічі обличчя, одержуючи за це добрих ляпасів.

Брати Товстопикі заспівали, вони їм підспівували. А веселі жіночки сміялися від задоволення, дивлячись на їхню гулянку.

А як минули ці веселі години, господар сказав сліпим:

— Ну, здається, ви добре наїлись і напились, платіть сім флоринів.

Але кожний із них присягався, що гроші не в нього, і відсилав до сусіда. З цього знову між ними виникла бійка, всяк хотів копнути другого ногою, вдарити кулаком, головою, та всі вони влучали в повітря, бо брати Товстопикі, бачачи, що непереливки, стали їх розбороняти. Удари сипалися градом, але все на вітер, лише один випадково трапив господаря по обличчі. Той розлютився і