Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Тоді він хотів замкнути їх у свинячий закут на хліб і на воду, поки вони не розплатяться.

— А хочеш, — мовив Уленшпігель, — я поручуся за них?

— Чом би й ні, — відповів господар, — якщо хто поручиться за тебе.

Виявили згоду брати Товстопикі, та Уленшпігель відхилив це, сказавши:

— За мене поручиться священик.

Пам’ятаючи панахиди, він пішов до священика і розповів йому, що господаря «Мисливського рогу» посів диявол, що він ні про що не говорить, лише про свиней і сліпих: то ніби свині пожерли сліпих, то сліпі пожерли свиней у вигляді різних страв смажених і варених. Під час отих нападів господар, мовляв, потрощив усе в заїзді, і тому Уленшпігель просить його превелебність прийти й звільнити бідолаху від диявола.

Священик пообіцяв прийти, тільки не зараз: він підраховував парафіяльні прибутки, звідки намагався урвати дещо й для себе.

Бачачи нетерпіння священика, Уленшпігель сказав йому, що прийде з жінкою господаря — хай панотець сам з нею поговорить.

— Ну то приходьте вдвох, — сказав той.

Уленшпігель вернувся до господаря і мовив йому:

— Я щойно бачив священика, він поручиться за сліпих. Поки ви тут їх постережете, господиня зі мною піде до нього, він їй ствердить те, що тільки-но мені говорив.

— Ну то йди, жінко, — сказав господар.

Господиня пішла з Уленшпігелем до священика, який все ще мудрував, як би що урвати. Коли вона ввійшла з Уленшпігелем, священик нетерпляче махнув їм рукою, щоб ішли собі, сказавши їй:

— Не турбуйся, через день-два я допоможу твоєму чоловікові.

Вертаючись до заїзду «Мисливський ріг», Уленшпігель казав сам собі:

«Священик заплатить сім флоринів, оце й буде моя перша панахида».

І він дременув звідси, а за ним і сліпці.

36

Другого дня, спіткавши на шляху великий натовп людей, Уленшпігель пристав до них і скоро довідався, що вони йдуть в Альземберг, бо там сьогодні відпуст.

Він бачив, як старі жінки йшли босоніж, задом наперед, щоб за флорин відпокутувати гріхи якихось вельможних дам. На узбіччі дороги, під звуки скрипки, баса й дуди, прочани справляли бенкет, їли смажене й пряжене і запивали bruinbier’ом. Запах смаженого м’яса здіймався до неба, як ніжний фіміам.

Та були й інші прочани, брудні, нужденні, обідрані. Вони йшли на відпуст також задом наперед, за що церква платила їм по шість солів.

За ними стрибав задом наперед якийсь банькатий, лисий чоловічок і весь час бурмотів молитву.

Уленшпігель хотів дізнатись, чому це він мавпує раків, став перед ним і почав стрибати так само, як і він. Скрипки, сопілки, баси, дуди, зойки і мурмотіння прочан супроводили ці танці.

— Гей ти, голомозий! — гукнув Уленшпігель. — Чого це ти по-чудернацьки так біжиш? Для того, щоб напевне впасти?

Той нічого не відповів, лише мурмотів молитву.

— Може, ти хочеш полічити дерева на шляху? — запитав Уленшпігель. — А може, заодно хочеш знати, скільки листя на деревах?

Чоловічок, що саме проказував «Вірую», дав йому знак мовчати.

— А може, — провадив Уленшпігель, все стрибаючи так само поперед нього, — може, ти раптово з глузду з’їхав, що все йдеш задом наперед. Але хто хоче добути від дурня розумну відповідь, той сам не дуже розумний. Чи не так, голомозий?

Але той уперто мовчав, а Уленшпігель все стрибав і так стукотів підошвами сандалій, що брук під ним дуднів, наче порожній ящик.

— А може, ви німий, пане добродію? — допитувався Уленшпігель.

— Ave Maria, gratia plena et benedictus fructus ventris tui, Jesu[67], — бубонів чоловічок.

— Чи ви не глухі? — запитав Уленшпігель. — Зараз побачимо. Кажуть, що глухі не чують ні похвали, ні лайки. Ану з чого в тебе барабанні перетинки в вухах, зі шкіри чи з бронзи! Ліхтар ти без свічки, нікчемо без пуття, ти гадаєш, що схожий на людину? Це станеться тоді, коли людей робитимуть з ганчір’я. Чи бачено коли таку жовтезну пику, таку облізлу голову? Хіба, може, на шибениці. Ти, напевне, висів уже коли-небудь?

Уленшпігель усе стрибав, а чоловічок, розсердившись, завзято стрибав задом наперед і бурмотів свої молитви з прихованою злістю.

— Може, ти, — вів далі Уленшпігель, — не розумієш фламандської вченої мови, то я розмовлятиму з тобою по-простацькому. Якщо ти не прожера, то п’яниця, якщо не п’яниця, то хлепчеш воду або страждаєш від страшенного запору, а як не від запору, то від бігунки; якщо ти не розпусник, то каплун, якщо є де поміркованість, то вона міститься не в бочці твого черева, і коли на тисячу мільйонів чоловік, що живуть на землі, є один рогоносець, то це напевне ти.

На цьому слові Уленшпігель гепнувся задом на землю, аж ноги задер, бо лисий чоловічок так молоснув його під ніс, що йому аж іскри посипалися з очей. Потім спритно навалився на нього, незважаючи на свою вагу й черевце, і почав гамселити його по чому попало, і удари градом посипались на худе Уленшпігелеве тіло. Навіть і палиця випала в нього з рук.

— Оце тобі наука буде, — мовив чоловічок, — щоб знав, як морочити статечних людей, що йдуть на відпуст. Бо, хай тобі відомо буде, йду я в Альземберг, як заведено, просити святу Діву Марію, щоб жінка моя скинула дитину, яку понесла під час моєї відсутності. Щоб сподобитися в неї такої великої милості, треба було стрибати задом наперед з двадцятого кроку від свого дому аж до самих церковних сходів, не промовивши й слова. А ти мені перебив усю рахубу, і тепер доведеться починати все заново.

Уленшпігель, схопивши свою палицю, вигукнув:

— Я тобі покажу, негіднику, як користатися допомогою Матері Божої, щоб убивати дітей у материному лоні!

І він так відлупцював злого рогоносця, що той, напівмертвий, залишився на шляху.

А до неба, як і раніш, здіймалися зойки прочан, звуки скрипок, басів, дудок і, наче справжнісінький фіміам, пахощі смаженини.

37

Клаас, Сооткін і Неле посідали якось біля грубки і завели розмову про нашого прочанина, що десь мандрує.

— Доню, — мовила Сооткін, — чому ж ти силою своїх юних принад не вдержала його назавжди біля нас?

— На жаль, — відповіла Неле, — не могла.

— Це тому, — докинув Клаас, — що якісь інші чари з більшою силою тягнуть його і ніяк не дають спокою, хіба лише тоді, як він напихає пельку.

— Він поганий злюка! — зітхнула Неле.

— Що злюка, — мовила Сооткін, — я згодна, а що поганий, то ні. Щоправда, у мого сина Уленшпігеля обличчя не грецьке і не римське, але це ще й