Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

Саме тому ми й перестали той світ відчувати.

Зрештою, так само, як і шекспірівський, і ще багато інших минулих «світів». І ніякими коментарями, ані «футнотами» цьому, на жаль, не зарадиш.

Можна тільки ще раз перечитати старовинну казку. Здмухнути з неї пил, як із фамільної камеї. І, з холодком забобонного остраху, переконатися, що десь там, у пра-пра-пра-млі часу, вона, потоплена, слабо-мерехтлива, усе ще, виявляється, жива! — принаймні настільки, щоб, бувши витягненою на світло, наколобродити в комп'ютерах так, як не потрапить і найвигадливіший вірус…

Можна, врешті-решт, надрукувати її в додатку: що я й роблю. Хочу вірити, на цьому мої щодо неї зобов'язання — вже таки вичерпано.

Січень 2001 року

II. Слово до перського читача[66]

Це завжди трошки бентежне відчуття, як перед першим побаченням, — коли твоя книжка перетинає кордон іншої культури, «перевдягаючись» в іншу мову, а значить, і в плоть іншої традиції. Наче відпускаєш свою дитину самостійно жити на еміґрації, розуміючи, що ніякі супровідні слова їй услід уже нічим не зарадять і нічого не допоможуть: «іже писах — писах». Проте в цьому випадку авторка має ще й додаткові приводи хвилюватися за долю свого «дитяти».

Справа в тому, що Персія в українській свідомості — реальність, мабуть, не так географічна чи історико-політична, як, насамперед, міфологічна: країна казок, де над відважними героями й мудрими царівнами (ці другі в дитинстві мені особливо подобались — український, як і загалом європейський, фольклор зазвичай відмовляє жінці такого компліментарного поєднання мудрости й царственности!) донині ширяють прекрасні пері, оберігаючи від підступів якого-небудь лихого дева. Крім того (це вже для дорослих!), Персія знана ще й як батьківщина однієї з найстародавніших і найцікавіших в історії людства релігій, яка багато в чому визначила зміст і юдаїзму, і християнства, й ісламу, — і залишила ро собі сліпучий, мов хвіст комети, вогняний слід у культурі Європи, розсипавшись, з одного боку, жаром єретицьких багать, а з другого — тисячами несамовитої краси легенд, переказів, апокрифів, якими й донині живиться література (відгомін цієї невгавної битви Світла із Тьмою, Ормузда з Аріманом присутній і в літературі українській, від середньовіччя аж по XX століття включно).

Увіходити в цю загадкову реальність зі своєю «Казкою…», де головним персонажем урешті-решт виявляється той-таки Аріман, дарма що переряджений по-християнському й по-українському, — випробування для мене з розряду майже містичних: ніби наважуєшся вступати в діалог не з самим лише іранським читачем, своїм сучасником, а — через нього і крізь нього — з усією багатовіковою товщею таких глибоко залеглих шарів культурної пам'яти, які й самому читачеві можуть хіба тільки в снах нагадувати про себе (зрештою, чи ж не всі ми в цьому світі посередники, несвідомі носії невбитого генного коду погаслих традицій і завмерлих вірувань?). Так що для мене це не просто ще один переклад на ще одну іноземну мову. Як, утім, і сама «Казка…» — не просто одна з написаних мною книжок…

Але про все по порядку.

Народну казку про вбивство сестри сестрою й калиновий кущ на могилі, який, коли з нього випадково вирізано сопілку, заговорив голосом убитої, викриваючи вбійницю, кожен українець знає з дитинства. Я не вивчала спеціально цього питання, але, припускаю, такі фантастично-кримінальні історії, покликані довести, що вчинений злочин рано чи пізно виходить на яв, бо проти вбивці, в разі за свідків не стане людей, повстане свідчити сама природа (місяць на небі, журавлі, річковий очерет тощо), знайдуться, якщо гарненько попошукати, в фольклорі кожного народу. Із цього погляду українська сопілка, що квилить дівочим голосом, нічим не різниться від біблійного «каміння, що волає до неба»: це фольклор із тих часів, коли марно пролиту кров ще сприймали як порушення не лише людського, а вселенського, космічного закону — злочин проти світобудови. За минуле століття наша цивілізація, боюся, безнадійно позбулася подібної чутливости, а нав'язливо множені масовою культурою калюжі екранної крови остаточно збили бідному гомо сапієнсові колишній бар'єр містичного жаху перед кровопролиттям як перед чимось протиприродним і богозневажним. Тільки в зовсім маленьких дітей цей бар'єр іще зберігається: роз'юшивши собі носа чи коліно, карапуз кидається до мами з криком не болю, а радше інстинктивного, первісного людського страху на вид крови, що витікає з тіла, як чогось неподобного: так  н е  п о в и н н о  бути! (як співається в українській народній пісні, «кров людська — не водиця, проливати не годиться»…). Одначе під брутальним натиском телебачення цей непомильний інстинкт, із якого виросли всі табу на вбивство, всі очисні військові ритуали й навіть, почасти, сама релігійна ідея відплати й спокути, дуже швидко скоцюрблюється й зачахає, — і вже семилітки весело розстрілюють на моніторах комп'ютерів людські фігурки, тішачись, коли ті, поцілені, починають спливати кричущо яскравою червінькою… Фольклор був мудріший — він прищеплював маленькій людині відчуття трагічности буття: те відчуття, з якого починається всяка культура і без якого вона приречена на загибель.

Добре пам'ятаю своє дитяче потрясіння «Калиновою сопілкою»: приголомшувала сама ота оповідна буденність зачину, цілковита сюжетна невиправданість убивства — отак собі найзвичайнісінько пішли сестри по ягоди, а на зворотному шляху одна другу взяла та й зарізала… Зло зненацька вихоплювалося з-під погідного, гладенького плину життя — так, ніби весь час таїлося в його глибині, готове щомиті вискочити на поверхню, вивернувши назовні страхітливою, непередбачувано грізною стороною весь звичний порядок речей (прийом, яким у XX столітті хто лиш не послуговувався, від Кафки до Гічкока!). Зло могло ховатися під диваном, у ванній кімнаті, поки там не ввімкнуть світла, у комірчині для іграшок, поки вона стоїть зачинена (розуміється, в чотири роки ще заскладно уявити, що найбільше його ховається в людських помислах і що саме там і є найтемніше та найрідше провітрюване місце на землі!). «Калинова сопілка» була саме про це — про приховану повсюдність зла. Про його, страх вимовити, онтологічний характер. Про те, що воно не потребує для своєї появи жодних рацій, підстав, мотивів, усправедливлень, — воно є просто тому, що є. Що так улаштовано світ. І з цим треба якось жити.

Щоб упоратися з цим конкретним сюжетом, мені знадобилося ще тридцять п'ять років. «Казка про калинову сопілку» писалася як спроба дорослої жінки відповісти на те давнє, так на півжиття й полишене відкритим, запитання маленької дівчинки: чому?! Чому сестра вбила сестру — що могло, ні, що  м у с и л о  відбутися перед тим між ними такого, що не