Читати книгу - "Вибрані твори"

«Похмурий ліс у вересневім сні...»
Похмурий ліс у вересневім сні Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці, Над ним літають зорі навісні, А він галуззям хоче відхреститься. Тріщить багаття. Полум’ям їдким Заслало очі. Чи мене хтось кличе? Не бачу. Раптом... де я? Перед ким? Чиє це в іскрах і вогні обличчя? І хто ж це, хто, що у собі з’єднав Всю мужність світу? І невже ж не злочин Таємну міць, хмільнішу від вина, Мені війнути на уста і очі? І чула я: мої дитячі дні Тікають швидко, як малі ягнята. Злітають вділ, ховаються на дні, А я не хочу бігти й доганяти! Немов рослина в сонячнім вікні, Яка неждано вигнулась стрільчасто, Я відчувала стрункість власних ніг І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя. Незнана радість і незнаний сум, Не розплеснувшись, — колихнули повінь. Не буря ще — її далекий шум, Ще не любов — передчуття любові. Там, за лісами, неспокійно спить, В боях ранений, мій трагічний Київ, Та біля мене не лише блакить — Сліпуче сяйво розхиляє вії. Здавалось все: і ліс, і я сама, І це багаття в заграву злилося. Ти мала димний і сосновий смак, Моя п’ятнадцята прекрасна осінь! «Гострі очі розкриті в морок,..»
Гострі очі розкриті в морок, Б’є годинник: чотири, п’ять... Моє серце в гарячих зморах, Я й сьогодні не можу спать. Але завтра спокійно встану, Так, як завжди, без жодних змін, І в життя, як в безжурний танок, Увійду до нічних годин. Придушу свій невпинний спогад. Буду радість давати й сміх. Тільки тим дана перемога, Хто й у болю сміятись зміг! 1933-1939