Читати книгу - "Шалена"

«Армані код блек». Ми обидві підіймаємо очі. До столика підходить Амброджо.

– Усе гаразд? – питає він, сідаючи поряд із Бет. Він розстеляє на колінах серветку. – Замовимо їжу? Помираю з голоду.

Я зиркаю на свою сестру.

– Підтримай розмову, – вимовляє вона самими губами.

Ну що, чорт забирай, я мушу сказати? «О, Амброджо, любий, добіса дивна історія: моя сестра щойно розповіла мені цікаву новину. Тієї ночі, вісім років тому, в Оксфорді, пам’ятаєш? Коли ми зустрілися вперше. Ті наші стосунки, що тривали одну ніч? Отож, виявляється, за словами Елізабет… як би це сказати? Ти думав, що я – це вона? Неймовірно, чи не так? Адже увесь цей час я вважала, що ти переспав зі мною тому, що хотів, тому що ти хотів мене. Мене! А не мою сестру! Уяви лишень! Але ти переплутав мене з моєю близнючкою. Запросто, як два пальці! Не хвилюйся. Ти напився, трахнув мене, я завагітніла й весь цей час… ти думав, що я – це Бет».

– Чемну розмову, – ворушить губами Бет.

Я сьорбаю коктейль, поки він не закінчується, витираю рота тильним боком долоні – моя фіолетова помада розмазується по шкірі. Виглядає як синець.

– Тож, – кажу я, повертаючись до Амброджо, – чим саме ти займаєшся? Ну, знаєш, заробляєш на життя. Щось у сфері мистецтва?

Бет хитає головою й дивиться в підлогу. Під столом вона б’є мене по нозі. Боляче.

– Ай! – кажу я. – Що не так?

Амброджо насуплюється й роблено всміхається.

– Так, – каже він, прокашлюючись. – Я арт-дилер. Купую та продаю предмети мистецтва в усьому світі. Це справді не дуже цікаво, – сміється він.

Я дивлюсь, як він складає серветку пташкою й розгортає знов. Тиша просто нестерпна. Він повертається до Бет.

– Люба, ти хочеш щось конкретне чи мені просто замовити на всіх?

Бет і досі насуплена.

– То ти арт-дилер? – кажу я. – Звучить дуже цікаво.

– Так, – погоджується він.

Я киваю й усміхаюся, спонукаючи його продовжувати. Це називається чемна розмова.

– Інколи… люди… ну, знаєш, вони помирають. І часом… в цих людей… є предмети мистецтва. Щось таке, що інші люди хочуть купити. А я просто посередник, – каже він, здвигаючи плечима.

Тему закрито. Розмову закрито. Бет видихнула з полегшенням.

Перша закуска – рrosciutto e melone[52]. З динь вирізано мініатюрні гондоли, на яких млосно спочивають шматочки пармської шинки. Від самого лише вигляду рот наповнюється слиною – соковито, солодко, неперевершено. Наступним було tuna carpaccio[53] – скибочки тунця глибокого рожевого кольору, тонші за рисовий папір, розкладені віялом на тарілці. Шматочки побризкані лимонним соком та оливковою олією першого відтиску й прикрашені петрушкою та мініатюрними помідорами. Шматочки soppressata di polpo[54] гарніші за пелюстки квіток. Мацальця восьминога вигинаються, наче корали. Білі, рожеві на кінчиках, пахнуть морем. Їстівні блакитно-фіолетові квіти. Spaghetti alle vongole[55] пахнуть неперевершено; біле вино, часник, мідії, томати. Аромат запаморочливий, яскравий, дихати не надихатися. Лобстери, норвезьки омари, риба-меч, краби. Потім, на десерт, дірчасте semifreddo[56], збризнуте солоним карамельним соусом із шоколадними cердечками та посипкою зі справжнього золота.

Нічого з цього я не їла. У мене не було апетиту.

Захолодно для того, щоб спати. Я кручусь і корчусь. Верчусь і вихиляюсь. Стукочу зубами й тремчу. Моя голова – заплутаний клубок неврозів. Мої ноги – крига. «Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я». Як можна було таке сказати? А що, як це правда? Я скидаю ковдру й сідаю на ліжку. Вмикаю світло. Дивлюся на кондиціонер, насуплююсь, і моє заніміле холодне обличчя розколює зморшка. Чому тут має бути або арктичний холод, або задуха? Хіба не існує якогось проміжного варіанту? Я тицяю по кнопках на пульті, щоб вимкнути кондиціонування, але чи то батарейки сіли, чи то я задалеко від пристрою. Я підстрибую й крокую до нього, гамселячи по всіх кнопках, поки маленька зелена лампочка не згасає. Лопаті спиняються, і потік холодного повітря припиняє кружляти кімнатою. Нарешті. Так краще. Можливо, тепер я зможу заснути?

Отоді я його й чую – крик, від якого холоне серце. Звук, ніби хтось кішку білує. Я зупиняюся, наче вмурована. Це Бет? Що за чорт? Я кидаюся до дверей спальні й прочиняю їх зовсім трішечки, щоб утворилася малесенька щілинка. Я виглядаю в коридор. Там темно. Нічого не відбувається. Раптом я знову чую його. Крик. А потім плач. Схоже на Бет. Її скиглення я б скрізь упізнала. Схлипування стає голоснішим, несамовитішим, глибшим. Усі мої м’язи напружуються. Усе це дуже кепсько. По першій ночі.

Я повертаюся в ліжко й ховаю голову під подушку. Затискаю вуха пальцями. Чого, в біса, вона не стуляє пельку? Я досі чую, як вона вищить. Звук проходить крізь плоть, і кістки, і пір’я подушки. Заповзає хробаком у мозок. Що, як він її б’є? Молотить її? Просто зараз? Люди кричать, далеко, незрозуміло. Я не чую, що говорять ті голоси, але я певна, що то моя сестра й Амброджо. Ще крик. Ще плач. Мені доведеться встати.

Я вже рушаю туди, коли раптом розумію, що гола. Я люблю спати оголеною, як Мерилін Монро. Але це незручно у випадку пожежної тривоги. Я підбігаю до валізи й витягаю пару трусиків, копирсаюся в одязі, поки не знаходжу стару футболку. Натягаю її. Навпаки. Я висовую голову за двері й оглядаю коридор ліворуч і праворуч. Нічого. Раптом стало тихо. Може, це витівки моєї уяви? Можливо, вона мертва! Але знову скрик. О Боже! Він просто зараз її б’є, абощо? Я бачила синці. Мені знадобиться зброя. Я повертаюся до спальні й роззираюся довкола. Якщо він напав на мою близнючку, я мушу зупинити його. Я теж йому заїду! Я зроблю це. От подивитесь! Може, вона й заноза в дупі, та вона моя кровиночка. Я не хочу, щоб він її вбив. Принаймні не сьогодні вночі.

Я шукаю в сумці швейцарський ніж, але не можу знайти. Біля решітки каміна стоїть залізна кочерга. Візьму її. Я хапаю кочергу: вона важкенька, довга, чорна, закручена. Бездоганно.