Читати книгу - "Шалена"

– Sì, gemelle[49], – каже Амброджо, сексуально всміхаючись.

Офіціант шкіриться ще сильніше. Він передає мені меню, прочитати яке я не можу. Амброджо каже щось італійською, а офіціант сміється.

– Un vodka martini, per favore[50], – каже Амброджо.

Бет каже:

– «Цнотливу Мері», будь ласка.

– Certo, signora[51], – каже офіціант. Він дивиться на мене.

– А що це таке? – шепочу я Бет.

– Це як «Кривава Мері», але без горілки.

– Тобто просто томатний сік?

Бет киває.

– Я буду «Криваву Мері». Не можу ж я замовити просто горілку. Це було б дивно.

– Certo, signora.

Офіціант іде.

– Ну, хіба я не найщасливіший чоловік на світі, що сиджу тут із двома такими belle donne… – каже Амброджо, підморгуючи мені. Ніхто з нас не відповідає.

– Мила, ти сьогодні чудово виглядаєш, – шепоче він Бет.

Він прибирає з її щоки невидиме пасмо волосся, а потім ніжно цілує її, тримаючи її підборіддя, ах як бережно, в складеній човником долоні. Ніби мене взагалі тут немає. Ніби вони самі на своєму першому побаченні. Ніби в них медовий місяць. Ніби будь-якої миті вони можуть почати трахатись.

– Кгм, – голосно кашляю я та запалюю цигарку.

Вони повертаються й витріщаються на мене. Тиша просто вбивча, напруження таке відчутне, що йому можна було розрізати черево канцелярським ножем і спостерігати, як вона стікає кров’ю на білій накрохмаленій скатертині.

– Я знаю новий анекдот. Хочете, розповім? – питає Амброджо, відкидаючись на стільці та всміхаючись мені. Він раптом згадав, що я існую.

– Ні, нам і так добре, – каже Бет, ховаючись за своїм меню. Сука.

Я милуюся краєвидом, уникаючи зорового контакту. Ми знаходимося високо на скелястій терасі. Вода звідси виглядає нерухомою, наче ртуть або розплавлене срібло. Круїзний лайнер у бухті виблискує, наче коробка з коштовностями на тлі темного оксамиту. З боку моря дмухає легенький бриз, перебігає терасою, пестить мою шкіру.

Цей вечір був би дійсно романтичним, якби тут не було Бет.

Тераса закінчується стрімким прямовисним урвищем. Це чудове місце, щоб убити себе. Теракотові дахи, пальмові шатра й далеко-далеко внизу гальковий пляж. Фестони бухт, наче молоді місяці, мерехтять чарівними вогниками, все зменшуючись і зменшуючись, аж поки зовсім не зникають. А на відстані височіє Етна. Знову. На цьому острові вона всюдисуща. З полегкістю відзначаю, що вона не вивергається. Останні західні промені окреслюють її силует: чорнильні схили плавко спускаються вниз до води. Вона велична. Доісторична. У ній відчувається подих вічності. Щось піднесене й водночас збіса страшне.

Справді, якби не Бет, все це було б чудово.

У ресторані все біле: скатертини, фіранки, колони, стільці. Свічники, інкрустовані діамантами. Блискуче показне піаніно. Я роздивляюся стіл: серветки незайманої чистоти, кришталеві келихи. Я не хочу нічого торкатись; я щось забрудню чи поставлю пляму. Прибори сяють. Я беру в руки ніж – на ньому лишаються відбитки пальців. Миготіння білих свічок. Елегантні вази. Темно-рожеві герані – єдиний кольоровий акцент.

Якби ж тільки Бет відчепилась.

Я дивлюся на бар у кінці ресторану. Там усе мерехтить білизною, ніби зсередини снігової сфери. Білі шкіряні канапи. Вилощені кахлі. На полицях виструнчилися пляшки, що відбиваються в дзеркалах: кампарі, ґраппа, самбука, амаретто. З’являється офіціант із натертою срібною тацею, білий кухонний рушник перекинуто через руку. Можливо, це той самий, а можливо, інший: усі вони схожі. Щиро кажучи, я б із будь-ким із них переспала. Жодної різниці не було б. Стильні чорні штани, накрохмалені білі сорочки. Є щось таке в чоловіках із тацями напоїв… вони страшенно сексуальні. Він ставить на стіл дві склянки криваво-червоного соку зі стеблами селери й довгими чорними соломинками. Амброджо бере свою горілку з мартіні й відпиває. Я спостерігаю за тим, як рухається його кадик, коли він ковтає. Тепер я шкодую, що не замовила те саме.

Візьми себе в руки, Алві. Зберись. Ти ж начебто у відпустку приїхала. Ти маєш розважатися. Тільки поглянь, де ти. Це хороше місце. Добре, що ми хоч не сіамські.

– Пробачте, леді, – каже Амброджо, раптом встаючи. – Мені треба припудрити носика.

Це він про кокаїн? Чи він іде попісяти? Якщо про кокаїн, то я теж хочу.

Він проходить крізь залу ресторану. Всі обертаються й дивляться. Наче він якась супер-пупер знаменитість – Кріштіану Роналду чи там Девід Бекгем. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає за столами, за гостями, всипаними діамантами, за пишними укладками й бездоганними костюмами. Офіціанти з тарелями, повними спагеті. Тремтливе пальмове листя. В Амброджо шикарна спина й шикарна дупа. Як у Ченнінґа Тейтума.

– Алві, – каже Бет. У неї такий вигляд, наче вона збирається вичитати мені. – Припини думати про Оксфорд.

– Я й не думала.

Це справді несправедливо. Я, чесне слово, про це не думала.

– Гаразд, добре, тоді годі думати про Амброджо.

Я дивлюся на неї.

– Я думала про Ченнінґа Тейтума.

Ну типу.

– Ти знаєш, про що я.

– Я думатиму про те, про що хочу. Ти хто така, поліція думок, чи що? – Я запалюю ще одну цигарку. Бет пирскає сміхом. – Ми що, в 1984-му?

– Ні, – каже вона, поправляючи волосся. У неї прекрасне волосся. – Ми в найкращому в Таорміні ресторані, і я не хочу, щоб усе було так тупо.

– Воно й не тупо, – брешу я.

– Ти знаєш, як важко потрапити сюди?

– Ні. Розкажи мені. Що тобі довелося зробити? Продати душу? Встановити мир на Близькому Сході? Розібратися в теорії всього?

– Що? Ні, просто треба знати правильних людей.

– Ясно.

Отже… вона відсмоктала менеджеру.

Бет зітхає.

– Хоча б спробуй, гаразд? Ти не промовила ні слова, відколи ми виїхали з вілли. Я хочу, щоб ця вечеря була приємна.

– Що ти хочеш, щоб я сказала? Я милувалася краєвидом. Він дуже гарний.

– Чудово. Я рада, що тобі подобається.

– Мені подобається.

– Добре.

– Добре.

Я видихаю дим у бік моря й дивлюся на чайок.

– Слухай, – каже Бет, – просто припини думати про Амброджо. Він не той, ким ти його вважаєш. Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я…

У моєї сестри справжній талант добирати слушний момент; невже зараз час скидати цю атомну бомбу? Це не може бути правдою.

– Я тобі не вірю. Мабуть, він сказав тобі так, щоб ти відстала.

Ну або ж вона просто бреше мені в очі.

– Він сказав… він сказав…

– Що він сказав?

– Не має значення.

Бет підіймає брови.

– Ну, так він мені сказав. – Вона здвигає плечима.

Я