Читати книгу - "Засвіти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Десниця дающого да не оскудіє, а... вознаградиться,— підвівся нарешті обважніло, даючи тим знати, що учта закінчилася.
В тісній спаленьці малий Івась сонно обнімав Левчика, не відаючи, що сьогодні отак вирішалась скалка і його великої долі. Не знала і новохрещена Софійка, що цей рішенець торкнеться і її колись сердечка...
10.Міщани готувались до осіннього ярмарку. Пекли, варили, шили, чинили, випалювали, бо вже й січовики, і донці стали появлятися в містечку, хто з тканиною й платами, хто з рибою і сіллю, з поташем чи селітрою, вугіллям і смолами, опанчею й байкою, габою, килимами, шарлатом, портищем, вретищами-ряднами, укошулями-намистами і всякими іншими жіночими прикрасами.
Ждали їх і посполиті з неабиякою розмаїттю своїх виробів — мережаних дерев’яних ложок, черпаків-корців, кінвочок, люльок і тарелів-тацьок, ярем і возів, ножів, лемешів та підосників, батогів, шлей, канатів та волосяних шнурів, горшків, макітер і мисок, коліс, серпів і дримб-вигранів, посуду всякого з олією, медом і воском...
А з півночі до Мерефи підкралися вже приморозки. Спершу несміливі, затим певніші себе, сідали памороззю на грунти, дерева, аж поки не дочекалися сніжинок.
— Збирайтеся, Домно, і ти, Орисю, з Левчиком за тим хлопцем, а то Мотря гадатиме бозна-що,— звеліла якось у неділю Катерина.— Батько ж також велів небаром забрати, а воно бач, яке «небаром»?
— А як знову відмовить? — раділа й боялася Домна.
— Мусить же колись те звершитися... А одумається, то й бог з нею: вона його вигляділа, то її й право вирішувати... Та закутаєте там його як слід, а то ще застудиться,— гукнула вона вже через ворота, як молодь вийшла.
Мотря зустріла їх обнадійливо.
— Противитись рішенцю чільного товариства я не збираюся,— сказала.— Хоча й не певна, що не заберу дитя назад, якщо йому чи мені буде тяжко. Скажіть і паніматці так... Та й йому ж сказати треба якось... Ти, Левцю, побіжи та гукни Івася, він на вигоні «бабу» качає,— випровадила вона хлопця з хати,— можеш і ти трохи покачати з ним,— гукнула тому навздогін...— Говоріть, що в гості йде, а про інше й слова, бо як помітить, то наберетеся з ним рахуби. Сварила тоді мого господаря, як приніс хлоп’я у глуху північ, а тепер ось підріс, звиклася, то й жаль, як свого рідного,— витерла вона непрохану сльозу.
Не встигли в хаті і поговорити, як з гуркотом і рипом до них увалилися захекані і розчервонені Левчик та Івась. Левчик таки зразу направився до лави, а закушканий і обв’язаний його малий товариш спинився коло порога, сьорбнув носом, підняв ріг хустки, що вповзла геть на очі, і, пізнавши Домну та Орисю, закричав: — А я «бабу» накачав! Ось ходімо побачите!.. Отакецька о!
Домна ледве стримала себе, аби не виказати радості.
Дорогою Левчик обганяв дівчат і заглядав зраділому Івасеві в очі.
— То ти справжній козак уже, а я думала...— зустріла малого Катерина в порозі хати.— Який це тобі рочок пішов?
— Четвертий.
— Ой, уже, мабуть, п’ятий,— вирвалося у Домни і, запломенівши, вона додала: — Бо ж ти он як бігаєш.
— А жупана де ти взяв такого? — вдала Катерина, що не завважила слів годованки.
— Батько привезли, і чобітки — батько, і шапку — батько, а сорочку і штанці мати пошили і...— не договорив він, помітивши в хаті Сабрі, що розгадливо дивився на малюка.
— Не бійся, сину, це хоч і татарський дядько, та він тебе не зобидить,— взяла за руку Івася Катерина.
— Тятько, тятько,— повторив Сабрі слова господині.— Я... самімі, я любити Іфас...
— Не бійся, Івасю,— підійшов до Сабрі Левчик.— Це не злий татарин. Ось бачиш, я ж не боюся.
— Лефко, самімі, б’юїк самімі.
— Це він товмачить, що я друг його,— хвастався малий господар.
— А він — чорний. Що, не вмивається?
— Ні, такий народився, дитино. Іди до нього, не бійся. Він тебе покатає,— заспокоювала Івася Домна, і той, врешті, загуцавшись, скоро й радо освоївся.
Орися, що десь виходила з хати, аж здивувалася, як побачила Сабрі з малим на руках у примиреній розвазі.
А як споночілося, хлопчик забентежився не на жарт:
— А де ж мій жупан?.. А шапка де?..
— Та для чого вони тобі дитино?.. Ось бався. Маєш дзигу, дивись, як крутиться,— приберегла Домна забавку на очікуваний останок.
— А я тобі фуркало злагоджу і вигран дам,— підступила Орися з новими забавками, аж Левчика здивувала.
І так цілий вечір провозилися вони всі коло дітей. Вже давно впорали господарство Катерина і Сабрі, вже й Оришка втратила силу бавитися з дітьми, а Домна все возилася з ними: оповідала казки, спонукала до ігор, непомітно годувала хлопців на ніч, поки ті явно почали вже дрімати по зморі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвіти», після закриття браузера.