Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Слід сказати, що і в давнину наші мореплавці сягали Північної Атлантики. В середині XIV століття новгородець Моїслав з сином Яковом і товаришами побували далеко в Льодовитому океані, а потім їхні юми занесло в Північну Атлантику. І побачили вони країну, де “черв неусипаючий, і скрегіт зубовний, і ріка смоляна Могр”. “Черв неусипаючий” — то морський слизняк з Північної Атлантики, “ріка смоляна” — лавові потоки вулканів Ісландії чи Ян-Майєну, на якому тепер стоїть радіомаяк. Ну, а “скрегіт зубовний” — то чи дихання вулканів, чи, сказати б, від повноти вражень.

До 1944 року Ісландія була королівством. Відтоді — республіка. Її президент не має права залишати країну навіть на один день — щоб під чужим тиском не підписав, бува, невигідний для країни договір. Функції президента здебільшого представницькі. Йому не належиться навіть персональний водій. Вся влада зосереджена в двох палатах альтінгу (парламенту).

Ісландці обходяться без армії. Три старих військових судна несуть патрульну службу. А втім, у море вони виходять рідко. До Рейк’явіка ми потрапили влітку, й ці судна стояли на приколі. З’ясувалося, що в екіпажів літні канікули. Порядок на всьому острові підтримують 60 поліцейських на чолі з генералом. В’язнів на суботу й неділю випускають з тюрми — так їх дешевше утримувати. За всю історію Ісландії на острові було ухвалено лише один смертний вирок. РІого причини ще й досі — матеріал для анекдотів. Чоловік викрив дружину у зраді й подав позов. Жінку засудили на шість років ув’язнення, а її коханцю підписали смертний вирок. Розповідають тут про це серйозно. Не знаєш, чи вірити, чи ні.

Торгівлю алкогольними напоями в країні обмежено. На одного дорослого припадає три літри міцних напоїв щоквартально. Коли зважити, що країна лежить за полярним колом, норма не видається великою. До речі, Ісландія — єдина держава, де перший день літа — національне свято. Тут цінують тепло.

Ісландці пам’ятають, що в шістдесяті роки, коли Англія зазіхнула на риболовлю в їхніх територіальних водах, Радянський Союз рішуче обстоював позицію країни в міжнародних організаціях, адже рибальство і вівчарство — основа її економіки.

А вівчарство тут оригінальне. Влітку отари не доглядають. Вони ходять самі. Райони пасовищ обмежені річками чи ущелинами. А мости обладнано спеціальними пристроями: машина й людина пройдуть, а вівця — ні. Місцева шерсть здавен славиться своєю якістю у всьому світі.

Ісландія активно торгує з нашою країною. Продає рибу, вироби з вовни. На вулицях ісландських міст багато автомобілів радянського виробництва. Рибальський флот працює переважно на радянському паливі.

Населених пунктів у країні небагато, і вони дуже мальовничі. У невеликих селах біля будинків часто споруджують високі теплиці, де ростуть городина, фруктові дерева, ягідні кущі. Для опалення тут використовують теплі води гейзерів.

Ісландія — середньорозвинута капіталістична країна, і тому не знає багатьох болячок, властивих високорозвиненим. Плин її життя дещо патріархальний.

Скандінавська природа сувора. Гори красиві, проте вони не родять хліба. У давні часи вікінги вважали за краще грабувати, ніж годуватися мирною працею. Але ті ж вікінги були і відважними відкривачами нових земель. Так, вони освоїли Ісландію, численні острови, бували в Гренландії і, як тепер доведено, в Америці. Та поступово устрій життя змінився, і з XVIII століття жителі Скандінавії стали й зовсім мирними людьми. Праця дала їм значно більше, ніж розбій та війни або служба під прапором чужих монархів.

Так уже вийшло, що перша зустріч з Британськими островами почалась із знайомства з англійським телебаченням. У кают-кампанії за вечірнім чаєм, як завжди, ввімкнули телевізор і побачили “художній” фільм такого змісту. Група західних суперменів-вояків ціною неймовірних зусиль пробирається на підводному човні до Північного полюса. Переборовши фантастичні труднощі, вони спливають на поверхню. І бачать у кризі якусь підозрілу капсулу. Тягнуть автоген, розтоплюють кригу. Раптом у небі з’являються літаки з величезними червоними зірками. З літаків висипає десант. Щоб ні в кого не було ніяких сумнівів, на грудях у кожного солдата великими літерами виведено “СРСР”. Десантники оточують англійців, актор у формі радянського полковника каліченою російською мовою віддає команди, забирає капсулу, свариться на англійців пальцем і наказує “товаришам солдатам” повернутися до літаків, що вже сіли на кригу. Десант зникає. Отаке кіно…

Спочатку супермени діяли дещо картинно й трафаретно, але сюжет розкручувався у детективній манері й тримав біля екрана. Та згодом події на екрані набрали такого фальшивого й примітивного вигляду, що насміялися ми досхочу.

Цей фільм — не тільки один з виявів неповаги до англійського глядача, якому не посоромилися піднести подібну “клюкву”. Він — частка антирадянської пропаганди. Мовляв, навіть на полюсі щось там СРСР затіває.

Мені розповідали, як рік тому наш турбохід теж був у цих водах, йшов із Дубліна на Саутгемптон. Було надвечір’я. Вітер дужчав, хвилювання моря досягло шести балів. І раптом вахтовий матрос Микола Шевалов помітив вогник. Вчорашній військовий моряк, він легко прочитав світлову морзянку: “505”. Доповіли капітанові. Судно здійснило розворот і незабаром опинилося біля яхти. Вітер пошматував її вітрила, хвиля посилювалась, і суденце тонуло. Двоє врятованих англійців потім ще довго стояли на причалі Саутгемптона і махали вслід білому лайнеру під червоним прапором.

Цей випадок не потрапив ні на шпальти буржуазних газет, ні на телеекран.

В один із заходів до того ж Саутгемптона ми побачили біля причалу англійський лайнер “Куїн Елізабет II”. Вперше довелося бачити це гарне велике судно за два роки перед тим на Бермудах. “Максим Горький” тоді пришвартувався біля причалу, а “Куїн Елізабет II” стала на рейді, бо її розміри не дозволяли зайти у вузьку гавань. Англійські моряки запросили команду нашого судна до себе в гості. Ми поїхали катером. Зустріч була теплою і пройшла, як-то кажуть, у дружній обстановці. Питання про “радянську загрозу” не стояло між нами.

І ось ми знову бачимо “Куїн Елізабет II”. Але як невпізнанно змінився цей морехід, краса і гордість англійського пасажирського флоту! Корму спотворено. З неї знято надбудови, щоб улаштувати вертолітну площадку. Сліди того, що англійський уряд готував лайнер для доставки своїх “томмі” у район англо-аргентінського конфлікту. Як людям, як морякам нам було шкода лайнера, що став жертвою імперських амбіцій.

Чи вірять англійські робітники у доцільність жертв заради озброєння? За всіх — не знаю. Ті, з якими доводилось зустрічатися в Саутгемптоні, Лондоні, Едінбурзі, Дубліні не виявляли ворожості до нашої країни. А один докер сказав так: