Читати книгу - "Пам’ять крові"

Уже стемніло, тож до Войцехової тітки дісталися без пригод. Тітка нагодувала їх і без зайвих слів зібрала для Левона цивільну одежу, переважно з плеча свого племінника.

Перебравшись, Левон сів біля столу і замислився. У Володимирі залишатись було небезпечно, додому йти теж.

– Мислю, – після довгої мовчанки озвався Войцех, – що йти тобі треба в Світлин. Там пляцувка[27] нашої самооборони, якою править колишній поручник армії Пілсудського Сліва. Мій батько його давно знає, то казав, що в нього крепкі зв’язки і з Армією Крайовою, і з совєцькою партизанкою. Німці тоже їх не зачіпають. Там і відсидишся. Бо назад в поліцію тобі дороги нема…

Після півночі Левон вирушив на Світлин, до якого навпрошки було верств із вісім. Войцех, який добре знав Володимир, дворами і городами провів його на околицю.

– Доброї тобі дороги, – обійняв він Левона на прощання. – Вгнізджуйся там надовго, заведи собі якусь молодичку…

Ці слова Войцеха нагадали Левонові про Анну.

Анночка… Хай там як, а він знайде її, відіб’є в Ларка.

Під ранок, коли Левон добрався до перших світлинських хат, його затримала варта сомооборони. Двоє озброєних карабінами дядьків відвели його до якогось обійстя і наказали чекати. Обійстя тоже охоронялось, у дворі бігали великі пси. За кілька годин Левона, який дрімав на ґанку, похмурий вартовий завів у досить простору кімнату, за столом у якій сидів середнього віку вусатий чоловік у польському військовому однострої. У чоловіка був холодний проникливий погляд, який, здавалось, пронизував наскрізь. Левон здогадався, що то і є поручник Сліва.

– То кажеш, – гучним голосом запитав імовірний очільник світлинської самооборони, – ти середульший син Левона Красніцького з Війтової Волі? Тоже Левон? Як то мовиться, Левон-молодший…

Він цвикнув зубом, і, діставши з кишені портсигара, запалив цигарку.

– Сідай, Левоне, як то мовиться, молодший. А я звуся Юзеф Сліва. Не пам’ятаєш мене? Я якось гостював у вас на хуторі, коли тобі було років зо п’ять. Бач, ми з твоїм батьком воювали разом, товариші по зброї, як то мовиться.

– Ви тоді ще співали у валькірі, – пригадав Левон. – А потім тато подарував вам мисливського ножа у шкіряних піхвах.

– Звідки про це знаєш? – удавано суворо запитав Юзеф Сліва.

– Та я в шпарину із сусідньої кімнати підглядав, – знітився парубок, – малий ще ж був…

– За те, що пам’ятаєш, хвалю, – криво посміхнувся Левонів співбесідник, – а от шпигувати негарно. Часом навіть небезпечно.

Він підвівся з-за столу, і Левон побачив, що на широкому паску, яким був підперезаний Сліва, висить великий ніж у шкіряних піхвах.

– А подарунок твого батька – ось він, – любовно доторкнувся чоловік до кістяної ручки ножа. – Ношу з собою як пам’ять і як зброю. Не одному ворогу вітчизни він полоскотав ребра.

Юзеф Сліва так голосно зареготав, що Левон аж сахнувся від несподіванки. Він з якимось острахом дивився на цього чоловіка, не знаючи, вірити йому чи ні.

Походжаючи перед Левоном, Сліва вів далі:

– У нашої поневоленої нині вітчизни багато ворогів, з якими ми повинні нещадно боротись. Найперше, це німецькі окупанти, які, як і до того совєти, загарбали нашу землю. Але, окрім окупантів, маємо ще і внутрішніх ворогів. І найлютіші серед них – це, як то мовиться, українські націоналісти, бандерівці, які прагнуть створити свою державу на наших споконвічних землях.

Юзеф Сліва раптом почав буряковіти, і зненацька заверещав різким голосом, ураз ставши схожим на Гітлера з пропагандистського фільму, який польським поліціянтам нещодавно демонстрували у Володимирі.

– Ті хлопи, ті периферійні бандити заявляють, що наші всходні креси – то є їхня, як то мовиться, історична батьківщина! Що поляки мають відійти за Буг і навіть дальше, бо тут буде українська держава. До дябла[28]! Таких бандитів можна переконати тільки силою зброї. І ми то маємо робити щодня і щоночі!

Він замовк так само зненацька, як і почав верещати, і, сівши за стіл, уже спокійно мовив:

– То розкажи, Левоне-молодший, з чим ти до нас прийшов…

Левон перед тим довго вагався, чи розповідати очільникові світлинської самооборони, що він допоміг вивезти єврейських дітей з Володимира. Зрештою, вирішив говорити правду. Рано чи пізно Сліва сам би про все дізнався.

– То кому ти помагав, Левоне, – вислухавши стислу розповідь свого гостя, запитав поручник, – жиденятам чи все ж тій дівчині?

Заледве витримавши проникливий погляд Юзефа Сліви, парубок тихо мовив:

– Дітей малих стало шкода. У чому вони винні…