Читати книгу - "Пам’ять крові"

Ще в дорозі дівчина зауважила, що Левон ніби поривається щось їй сказати, та ніяк не наважується. Вона здогадувалась, які слова приготував він для неї. Анні не хотілось його розчаровувати, особливо зараз. Але вона вирішила сказати Левонові правду.

Вони зупинились біля воза і мовчки дивились одне на одного.

– Я тебе кохаю, Анночко, – врешті сказав Левон, повільно вимовляючи кожне слово, – давно кохаю…

Він ступив крок до дівчини і завмер, зупинений її словами:

– Я дуже ціную те, Левонку, – тихо озвалась Анна, не відводячи погляду. – Але моє серце вже давно віддано іншому. Пробач, якщо можеш…

Очі Левона потемніли і на враз зблідлому обличчі стали схожими на дві пригаслі жарини. Пересилюючи себе, він хрипко запитав:

– Іншому – то Ларкові?

– Так, – помовчавши, ствердила Анна. – Ми любимо одне одного ще з довоєнних часів. Ти мав би знати про те…

– Я догадувався, – понурився Левон, – але не хотів вірити.

Він скинув голову і подивився на Анну поглядом, у якому любов межувала з болем. З болем – і ще чимось, у чому вона не хотіла бачити зло.

– Я не розлюблю тебе від того, Анночко, – з якимось відчаєм мовив Левон. – Тоді б то мав бути хтось інший, а не я. Ради тебе я готовий на все. Пам’ятай про те.

Він узяв руку дівчини, і, піднісши її до вуст, поцілував.

– Прощавай, моя кохана пані. Ми ще побачимось. Обіцяю.

Була вже ніч, коли Анна закінчила свою розповідь. Свічка на столі майже догоріла. Запала тиша, яку порушувало лише хропіння господаря за стіною.

– Левонко тепер зненавидить мене, – врешті порушив мовчанку Ларко. – Та хто знає, чи перетнуться ще наші шляхи-дороги…

Він пригорнув до себе Анну і переконливо мовив:

– Завтра я заберу вас звідси. Переберетесь на хутір ближче до Свинаринського лісу. Там будете в безпеці. Поїдемо з самого ранку. Треба буде оминати подалі Краснослав, бо тамтешні поляки змовились організувати напади на наших селян.

Ларко ніжно поцілував Анну у скроню і підвівся.

– Будемо лягати, до ранку вже мало й осталось.

Він перехрестився на образи і тихо додав:

– Щось тривожно мені за мою чоту…

Левон розумів, що ризикує, допомагаючи Анні переправити на хутір викрадених з гетто єврейських дітей. Та він і гадки не мав, чим усе це може для нього обернутись.

Йому пощастило, що після повернення з хутора до Володимира він біля пошти зустрів Войцеха Шиха, з яким служив у поліції. Ларко давно товаришував з цим парубком із Гатина, вони разом записались у поліцію.

Побачивши Левона, Войцех схопив його під руку і потягнув за ріг будівлі.

– Де ти був? – озираючись, схвильовано запитав Войцех. – У відділок приходили з німецької жандармерії, питали, де ти.

Левона мов кригою обклало.

– А що питали? Нащо я їм?

– Зранку з гетто викрали двох жиденят. Німці підозрюють, що ти помагав переправляти їх на хутори, бо їхні патрульні бачили, як ви з якоюсь молодою жінкою і двома дітьми виїздили возом з Володимира на Ковельський тракт. Так сказав наш начальник, який звелів доправити тебе до відділку, як тільки де побачимо.

Войцех скрушно зітхнув.

– А ще він сказав, що з самого початку не довіряв тобі, бо твій старший брат служить у совєцькій армії…

– Добре, що я хоч коней залишив у нашій колонії біля Білої гори, – хрипко мовив Левон, гарячково міркуючи, як йому тепер виплутуватися з тієї халепи. – Заднє колесо на ямі перекосило, то я попросив Франека Боріцького, щоб зладнав. А сам, як знав, пішов стежкою поза трактом.

Він чомусь похукав на руки і потер долоню об долоню, гамуючи дрижаки, які били його більше від переживання, ніж від холоду.

– Виходить, треба мені ховатись…

– Давай-но спочатку доберемось дворами до моєї тітки, передягнешся, – віддано дивлячись Левонові у вічі, запропонував Войцех. – А там уже подумаємо, куди тобі йти.