Читати книгу - "Жертва забутого майстра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пам’ятаю, як ми йшли за ним вузькими, вже багато разів ходженими вуличками, зіщулившись від дрібного дощу і піднявши коміри на плащах. Але знання міста — це не знання вулиць і кав'ярень. Справжнє знання міста — це вміння орієнтуватися серед арок і прохідних дворів. Далі вже є тільки вищий пілотаж — таємне знання під’їздів, які у Львові також іменуються брамами, горищ і виходів на дах, доступне одиницям. Я давно відкрила, наскільки в Києві я, вроджена киянка, мудріша за приїжджих, навіть за тих, які добре знають і люблять Київ. І тепер відчула це у Львові з протилежного боку, ідучи за фотографом. Він пірнув в одну з арок на площі Ринок, провів через анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок, менших за кімнату, і підвів нас до якогось під’їзду. Фотограф набрав код і, хоч як дивно, знайомий запах старого дерева не потривожив наших носів.
— Наші старі сходи завалилися, зробили нові, бо не було як діставатись на поверхи, — пояснив він новизну сходів у своєму під’їзді.
Вузькість внутрішніх подвір’їв і тісного під’їзду дивно контрастувала з розміром кімнати, куди нас завів фотограф. Приміщення, де він мешкав, було величезним, проте з одним єдиним вікном на зрізаному куті п’ятикутної кімнати, біля якого стояв письмовий стіл із комп’ютером. Він увімкнув його, показав, як міняти світлини, а сам пішов варити каву за шафку.
Мішель захоплено сів за стіл і почав клацати мишкою, а я стояла в нього за спиною й дивилась, як один і той самий Мойсей із бучацького Успенського костелу залежно від ракурсу зйомки то плакав, то сміявся, то радів, то сумував, то дивився, сповнений піднесеного пафосу, то іронічно оцінював натовп тих, хто прийшов на відправу.
Закінчились білі біблійні персонажі з бучацьких храмів, далі пішли позолочені зі Львівського музею. Невиразний, уже кілька разів бачений Самсон на екрані комп’ютера постав перед нами із виразом піднесеного божевілля, ніби забутий майстер вирішив через віки посміятись над тими, хто вважатиме його героєм. А в грізної Єлизавети несподівано з’явився лагідний турботливий погляд, чого не можна було помітити в музеї. І тільки Авраам та Ісаак не мінялись. У погляді Авраама не було жалю до сина, в ньому світилося прийняття Божої волі. А в погляді Ісаака було таке ж категоричне неприйняття долі.
— Ми з батьком переглянули дуже багато творів із цим біблійним сюжетом. І він казав, що ніколи не віддав би мене Богові. Краще потрапив би до Нього в немилість, — прошепотів Мішель.
— Мішелю, — поцікавилася я, можливо, й недоречно, але те, про що давно хотіла запитати, — ти розмовляв із батьком німецькою чи французькою?
— По-різному. Із сестрою я завжди розмовляв німецькою, з мамою — франзуцькою, а з батьком — по-різному. Він любив говорити французькою, але не дуже добре вмів. Ти розмовляєш краще.
Фотограф приніс каву. Сів ліворуч від комп’ютера на стіл і запропонував мені сісти праворуч. Я добре пам’ятаю, як Мішель трохи неохоче забрав зі столу свою велику сумку, звільняючи місце для мене, і поставив її собі на коліна. Фотограф трохи знав німецьку, якої я не знаю, і між хлопцями розпочалася розмова, якої я зрозуміти не могла. Тому зосередилася на каві. Кажуть, якою б ексклюзивною не була кава у львівських кав’ярнях, але у приватних помешканнях Львова вона ще краща. Не знаю, наскільки обгрунтований цей міф, але та кава й справді була виняткова, гіркувата, зі стійким смаком. Вона скінчилася, і на дні лишилася гуща. Я перевернула чашку на блюдце, яке правдиві галичани називають тарільчиком. Мене почала дратувати власна бездіяльність тут, на столі біля комп’ютера, і я думала, як би його приєднатися до їхнього спілкування.
Я почала дивитись у вікно, яке виходило не в крихітні депресивні внутрішні подвір’ячка, а на вулицю, і навпроти в стіні сірого будинку побачила несподівано світлий грот із Дівою Марією.
— На вас чекає зміна долі, — фотограф урвав розмову з Мішелем і звернувся до мене українською, піднявши перевернуту чашку, по-львівськи горнятко, і тлумачачи візерунки гущі, — до того ж — різка зміна долі. Він знайде те, що шукає, а ви змінитесь... А якою ж мовою ви з ним розмовляєте? — спитав мене фотограф, і в його голосі почулася легка зневага. Пам’ятаю, як це мене зачепило. До слова, сам фотограф розмовляв німецькою досить невпевнено, і навіть у процесі спілкування зазирав у словник.
— Ми розмовляємо французькою. Він живе у Франції, — відповіла я.
— Він живе у Німеччині, — впевнено відповів фотограф, і в його погляді сяйнула неприємна зверхність.
А тим часом Мішель за комп’ютером збільшував і зменшував фрагменти світлин, захоплений цією грою. І раптом якась жінка з’явилася в глибині темної кімнати й відбилася в уламку дзеркала, яке стояло на столі, притулене до підвіконня. Тут Мішель зненацька різко підвівся, подав мені руку, щоб я злізла зі столу, і сказав, що ми йдемо звідси. Дивно, але фотограф ні про що не питав і не затримував нас. Треба йти, то йдіть. Жінка в глибині кімнати зникла. Я не встигла розгледіти її. Можу тільки сказати, що то була жінка. Хоча, здається, вона була в штанях і коротко стрижена.
— Чому ти так хутко втік звідти? — спитала я вже на вулиці.
Він зупинився, а потім зітхнув:
— Я й сам не знаю, що зі мною. Мені всюди
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жертва забутого майстра», після закриття браузера.