Читати книгу - "Маленький Бізон"

— Гірський Пломінь! — вигукнув я злякано, хоч у такому гаморі мене ніхто почути не міг.

Гірський Пломінь, хлопець трохи старший від мене, мчав надто близько за своїм батьком і мало не заплатив за це життям. Батько його вистрелив у корову, яка бігла між двома биками. Один з них, старий і, мабуть, втомлений, несподівано зупинився і наставив роги на верхівця. Кінь його сполохався й відскочив убік. Цим несподіваним рухом він так перелякав старого бізона, що той блискавично кинувся тікати і з усієї сили налетів на двох бізонів попереду. Всі троє покотилися на землю суцільним клубком волохатих тіл. Гірський Пломінь мчав зараз же за батьком. Він не встиг повернути свого коня вбік і наскочив на цю купу. Всі п'ятеро — троє бізонів, кінь і хлопець — борсалися на землі.

Саме тоді й вихопився в мене вигук жаху.

Гірський Пломінь конвульсійно вчепився за шию одного бика. Тварина раптом схопилася на ноги і, мов шалена, помчала вперед із зляканим хлопцем на спині. Мисливці погналися за ним. Було ніяк стріляти в бізона, щоб ненароком не влучити в хлопця. Нарешті одному з верхівців пощастило притулити рушницю просто до лоба тварини. Пролунав постріл. Бізон спіткнувся й повалився на землю. Гірський Пломінь описав дугу в повітрі і впав непритомний. На щастя, він не дістав тяжких пошкоджень.

У цей час Міцний Голос і я мчали за іншими бізонами. Молодий мисливець ніяк не міг знайти нагоди, щоб вистрелити. Він пробував кілька разів, але чи бізони були надто далеко, чи йому траплявся лише старий бик. Незабаром весь табун розпорошився по рівнині.

Та от від табуна відокремилась телиця і чкурнула вбік. Ми — за нею. За хвилину ми були вже самі, далеко від облави. Брат хутко наблизився до тварини, натягнув лук і вистрелив. Стріла влучила в груди, але телиця, навіть не похитнувшись, мчала далі. Міцний Голос догнав її знову і загнав другу стрілу під ліву лопатку. Телиця повернулась і побігла в іншому напрямі, але вже не так швидко. Я мчав слідом за братом і від хвилювання ледве міг дихати.

Брат утретє натягнув лук. На жаль, стріла тільки влучила в шию. Телиця стріпнула головою і мчала далі. Четверта стріла була влучніша — трапила десь біля серця. Тварина, мабуть, ослабла, уповільнила біг. П'ята стріла вцілила в те саме місце. Телиця ще бігла, але ми побачили, що з ніздрів у неї тече кров. Переможний вигук вихопився у нас з грудей. Тепер здобич від нас не втече! Ще одна стріла. Тварина похитнулася і впала, здригаючись. Охоплений запалом, я зіскочив з коня і пустив стрілу їй в бік. Конвульсії припинились.

Ми схопились за руки і радісно затанцювали навколо своєї здобичі. Коли перша хвиля піднесення минула, ми почали оглядати та обмацувати телицю. В ній стриміло шість стріл, окрім моєї. Міцний Голос дуже засмутився:

— Шість стріл. Чи не забагато на одну телицю? Скажуть, що я погано стріляв. Будуть з мене кепкувати.

— Нічого не вдієш. Ти стріляв, стріляв, але в решті решт таки повалив.

— Інші, — розвивав брат свою думку, — інші стріляють раз або двічі — і бізон готовий.

— Правда. Але то ж дорослі воїни.

Ми скоса поглядали на ці нещасні стріли, й чим довше дивилися, тим більш муляли вони нам очі. Яка ганьба! Раптом братові щось спало на думку. Він проникливо глянув на мене:

— Чи можна тобі вірити?

— Можна.

— Будеш мовчати, як домовина?

— Буду.

— Бізончику, щоб ти мене не виказав, бо інакше — біда!

Міцний Голос пояснив мені свій план:

— Ми просто повиймаємо стріли. Залишимо тільки дві, а решту сховаємо. Рани засиплемо землею. Всі подумають, що це тільки дряпина. Не зрадиш мене?

— Нг! — відповів я.

Брат уже хотів виконувати свій намір. І раптом в мені прокинулись сумніви. Що буде, коли прийде батько?

— Чекай! — зупинив я брата. — Прийде батько і, напевне, спитає, як було. Що ми йому скажемо?

— Скажемо, що…

— Що саме? Ну, кажи!

— Скажу…

Ми стояли наче перед височезним муром. Батько був для нас майже богом. Я згадав недавні події. Скільки я пережив, поки крився із своїм вчинком! Які це були страждання!

— Ні! — вигукнув я так голосно, що брат здригнувся. — Не роби цього!

— Чому ні? — спитав він, хоч видко було, що його мучить невпевненість.

— Ми не можемо брехати!

Міцний Голос нічого не казав. Я теж. Потім я пригадав, що казала мати кілька днів тому, і повторив з поважністю мудреця:

— Хто хоче бути великим воїном, повинен ненавидіти брехню.

— Так, це правда! — ствердив брат півголосом.

Ми заспокоїлися і примирилися із своєю долею. Стріли в тілі бізона вже не викликали у нас такого сорому. Раптом в далині залунав чийсь вигук.

— Батько! — зраділи ми й почали махати руками.

Батько, стурбований нашою відсутністю, шукав нас скрізь. Коли він наблизився до нас, ми