Читати книгу - "Гірчичне зерно"

П’ять літ — то є багато для жінки. Він ніколи після того не приїжджав до С. А зараз Ваl затьмарив йому очі своєю незвичайністю і виключністю, та ще хворий Лесь Козловський, за котрого він хапався ніби за соломинку і якого щиро хотів порятувати від чорної жури. Уже другий рік вони квартирували в домі Ядвіги Заморовської. Лесь мав досить прикрий характер, спричинений не хіба одною тяжкою хворобою, а й надмірною вразливістю.

Вони опинилися в залі, й Михайло зразу спостеріг велику збудженість гостей, яка ламала світські устої міста С. Кожен зважав лиш на себе, та й, зрештою, хто тепер пам’ятав колишнього наставника панни суддівни? Мерехтіло світло десятків свічок, електрика горіла лише на сходах.

— Давай сядемо! — запропонував Лесь, і їм пощастило знайти місце на червоній плюшевій канапі коло вазона з китайською рожею. — А я тут сподівався бозна-що побачити!

— Ще нічого не починалося, — відказав Михайло дещо неуважно.

Він ніяк не міг знайти Анни ні серед вертких панянок, ні серед панн. Може, вона виїхала чи, не дай боже, померла? Ні, думав він, не дамся. Я не хлопчисько, щоб трепетати від одного зблиску жіночих очей, і не романтичний дурень, котрий вибирає або шлюб, або смерть. Анна тоді була дівчам, гарним, але несвідомим. Лялька, знайшов він потрібне слово. Всі ці п’ять років мав її за кохану, тужив, розуміючи, що втратив її назавжди, але тепер, при виді безпечної публіки С., винної у його нещасті, відчув, що майже вилікувався від своєї любові.

— Ми бідні плебеї,— співуче проказав Лесь Козловський. — Добре, що нас пустили в сей пишний теплий дім. Мені все здається, що нас зараз викинуть за комір під дощ. Я не хочу! Мені тут тепло і світло; я можу дивитися на гарних панянок і на бридких теж. А якби дали ще випити, то я був би у раю. Слухай, я ж прожив 20 літ і ні разу не мав щастя бути на Balu. Якісь сумнівні іменини з підозрілими паннами, у котрих руки червоні, як печений рак, пиятики з танцями Марисі або Зосі з Пекарської. Гай-гай, хто міг подумати, що ти така важна персона! Прокляте життя… Я навіть вальсувати не годен. Нема статків, а то б я поїхав у Єгипет чи ще й далі. Жиючий труп двадцятилітній, га, Михасю?

— Дай собі спокій. Хоч тут не споминай…

— Може, звідси ближче до бога? А може, я сподіваюсь на диво? Мусить той твій Ваl щось значити для таких, як ми, бідаків?

— Певно, що мусить. Але ж, Лесю, не жиє ні один чоловік, котрий був на попередньому Balu. А те, що я пережив у С. п’ять літ тому, свідчить, що на добре той Ваl не вийшов. Ти записався на політехніку, я — на право. Бога випоминаєм всує і не всує. Прийдуть залізні коні, землю обплутають залізні дроти, як казала моя мама. Все, що нині нас тішить, як ото прогрес у техніці, просвіта, колись обернеться надмірністю. Уже тепер шукаємо бога у собі, бо у небі зневірились. Потім хвиля прогресу й цивілізованості затопить нам любов або зведе її до чисто фізіологічної прив’язаності. Ти болючіше відчуваєш се, ніж я. Твої вірші — то знак нашого страху перед новим віком.

— Перед смертю, — поправив його Лесь.

— Перед невідомістю. Невідомість лучить у собі смерть або будучність. Істинне знання здобудемо, коли опинимось там чи там…

— Я до тебе прийду після смерті й розкажу. Коли ти зістаришся. Нам тоді легше буде говорити. Ти не будеш чути страху.

— Ну, Лесю.

— Та не в тім річ. Я чуюся дуже старим.

— Музика грає, а ми завели про смерть!

— Так. Ліпше будемо дивитися. Нам тут ролі одні — дивитися, що вийде з того Balu.

Лакеї розносили шампанське. Ваl аж тепер мав початися. Всі побачать за хвилю Пана Господаря сього дому і сього свята. Тільки Лесь сидів спокійний і незворушний. Їм принесли два кришталевих келихи на срібній таці.

— Я би щось з’їв перед тим, — сказав Лесь, і товариш підвівся затим, аби взяти таріль з закускою. Біля столика крутилися пани обивателі.

— О, кого я бачу! — вхопив хтось за лікоть Басараба.

Перед ним стояв огрядний панич, за чиїми рисами вгадувалося щось знайоме.

— Забув, лайдаку, Міська? Ми ж училися в одній клясі!

— Стебловський?

— Еге. Чув, що ти в люди вибився? Служитель Феміди. Ну-ну, радий стрітися. Є стільки спільних споминів…

— Не можу, Міську. Потім…

— Як хочеш!

— Не гнівайся, але я і мій товариш хотіли би перекусити з дороги…

— А я хотів тебе познайомити з тутешнім холостим товариством. Ти ж тепер вхожий у всі доми…

Михайло вхопив тарільчик з канапками і вибрався з тлуму. В гімназії Місько був пустий хлопець, хоча й не злий. Ліпше було з ним не заводити розмови, та ще знайомити з Лесем, котрий міг роздратуватись і наговорити казна-що.

Хлопці наспіх з’їли по три канапки з паштетом, не торкаючись шампанського. Аж тут оркестр заграв полонез, яким шляхта любила відкривати бали, і всі посунули на середину зали, прочищаючи горлянки перед тим, як хором крикнути віват Пану Господареві. Музика урвалась трохи недбало. Два сивих лакеї урочисто відчинили високі білі двері, й на порозі став Господар. Боже милий! Михайло за тлумом не встиг зразу його побачити, але почув вражений шепіт і звівся навшпиньки. Йому наче хтось хлюпнув у лице крижаною