Читати книгу - "Гірчичне зерно"

То була панна Анна Л. Господиня. Наступної хвилі вистачило, щоб на все життя у його очах відбилися її постать у простій білій сукні, бліде лице, оточене хвилями розпущеного рудого, радше мідного, волосся, великі темні очі (раніше ж були зелені). Не маска, а лице з ледь помітним тремтінням уст і виразним страхом у погляді, наче Анна цілком випадково з’явилася тут і зараз обернеться, побіжить назад у свій покій, впаде на ліжко і заплаче.

«Панна Анна, панна Анна…» — шелестіло між публіки, доки хтось не крикнув:

— Віват Пані Господині, віват панні Анні!

«Боже милий!» — прошепотів Михайло.

…Гості посунули в двері, за якими були накриті столи. Михайла посадовили задалеко від Леся, зате він мав зручну нагоду бачити Анну. Легенька тінь пробігла по її лиці, перш ніж очі осмислено глянули на нього і впізнали. Вона посміхнулась, але то була вже не та відкрита напівдитяча посмішка, якою колись панна Анна Л. вітала свого наставника.

Столи вгиналися від наїдків і напоїв, та настала вимушена тиша, що передує кожному великому застоллю, де злучені спільною скатертю люди різного віку і різного суспільного становиська. Згодом забави, музика, вино, флірти розтоплять лід відчуження, бо, як добре помислити, у цих людей є багато спільних споминів і вони добре знають правила поводження на Balu.

Сусідками Басараба були дві поважні старші панії, які, либонь, не потребували, щоб їх розважали приємною бесідою, бо пильно роздивлялися інших гостей.

— Господиня хоче говорити! — пролетіло над столами, і гості почали підводитись. Було їх, може, сімдесят, не лічачи дітей, для яких накрили стіл в осібнім покою. Кожен підніс келих з шампанським.

Панна Анна сказала, твердо вимовляючи слова, щоб не зрадити тремтіння руки:

— Дорогі гості! Доля звеліла мені бути Господинею сього Balu не знати за які заслуги. А може, вона вибрала сліпо. Тому кожен з вас має право бути тут не гостем, а господарем. Господар, як відомо, мусить пильнувати, щоб кожному було весело, аби ніхто не почувався одиноким і покинутим. У щоденному житті всіляко буває. Тільки зібравши гостей у своєму домі, господар мусить віддати їм все тепло, щирість і веселість, а сам має стояти на сторожі. Се і приємність, і тягар. Тому Господинею лишаюсь я, а ви гості й господарі водночас. Ласкаво прошу пити, їсти й веселитися у нашому домі!

На тім Анна скінчила. Найближчі сусіди по столу кинулись її вітати і кричати:

— Браво! Віват Пані Господині! Чудесна промова!

Але Михайло зауважив розчаровані знизування плечима, шепоти. Очевидно, від Господині чекали більш блискучої орації, заледве не пророцтва, а не таких звичайних слів про дім і гостинність, які б могла сказати й проста міщанка. Йому б не прийшло се до голови, якби він сам не сумнівався. Михайло сердито вихилив вино і взявся до їжі.

— Се щось незвичайне, — мовила одна пані-сусідка до другої.— Ся емансипатка, котру жаден порядний мужчина не хотів би пошлюбити, ся гордячка, котра не дочекала зробити бодай одної візити, — раптом Господиня Balu! Кілько є скромних дівчат з порядних родин, але вибрано чомусь її.

— Щира правда, Мільцю! Анна не є красуня, тільки й того, що оригінальна. Мій син Владзьо находить в ній щось демонічне. Се вабить мужчин, але з таких жінок добрі хіба коханки.

— Я певна, що вона має з кимось зв’язок. Такого становиська на Balu можна сягнути, лише маючи за собою плечі.

Обидві панії зостановились на сій цікавій думці, і кожна почала перебирати в своїй майже лисій голові можливі кандидатури. Але, видно, то був тяжкий процес, бо пані-сусідка зліва, закопиливши синю губу, врешті-решт випалила:

— Зрештою, якби панна Анна мала поплямлену репутацію, нас би тутка не було, Софіє?

— Певна річ, певна річ, Мільцю! Але хто знає, чим все це кінчиться. Треба дивитися, до кого тягнеться серце панни Анни.

Михайло чувся як на палі при тій невинній бесіді, але піти було неможливо.

Анна сиділа у великому кріслі, сама й неприступна, ніби молода без молодого, може, через оту білу сукню. За інших, буденніших обставин Михайлове кохання спалахнуло б знову, але тепер чи воно зів’яло, чи він злякався неприступної фортеці, горло йому стиснула жалість. Ніби поруч з Анною сидів невидимий Азраїл, ангел смерті, і її устами мав сказати присуд їй самій…

— Пан адвокат журиться? — спитала його пані-сусідка справа. — Гріх журитися молодому інтересному мужчині. Наше товариство, певно, йому не до смаку, але ми в тому не винні. Нічого, пан адвокат має попереду ніч з танцями і приємними бесідами з молодими панянками. Якщо комусь і смутно, то нам, старим кобітам, бо свого часу нам не довелось потанцювати на Balu. О, пан адвокат буде дуже вдоволений!

Лице її на хвилю добрало людського виразу.

— Сподіваюсь, — вклонився Михайло. — А щодо моєї зажури, то се від утоми.

— Ох, ці вже мені ділові люди! Скажіть, пане адвокате, молодіж нині має час на кохання чи праця для неї важніша? — спитала друга пані.

— Знаєте, я якось не відношу себе до молодіжі. Юність моя прийшлася на нестатки, на боротьбу за існування. Єдине, що я можу стверджувати: праця не є сенсом людського життя, так само як кохання. Вони приносять нам щастя і є необхідні, але з них мусять вирости вищі ідеали служіння і любові…

— Отже, пан вважає кохання чимось нижчим за любов?

— Кохання егоїстичне, а з егоїзмом чоловік ніколи не добудеться досконалості.

— Особливо тяжко мене вражає егоїзм дітей. Чомусь вони ніколи не вірять, що їм зичать добра.

— Ох, Мільцю! Пан авдвокат не є