Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Якщо Нансен і Свердруп щасливо допливли до поселення, то можна спати спокійно, — запевняв голодних товаришів Дітріксен.

Та коли йому перед очима поставала ота брезентова балія, в якій товариші вирушили в дорогу, його проймав холодний дрож. В очікуванні минав день за днем.

«Через тиждень після того, як відпливли наші товариші, — розповідав пізніше Дітріксен, — я пішов зробити топографічні зйомки місцевості. В моїй кишені був лише один м'ясний сухар. Цієї пайки мало вистачити на цілий день. Раптом мені почулося, що коло затоки пролупало кілька пострілів. Може, комусь із наших вдалося щось уполювати? Я не смів навіть подумати, що то може бути довгождана допомога. Трохи згодом із-за скелі показалися дві незнайомі постаті. Ескімоси прийшли пішки, згинаючись під вагою величезних рюкзаків. Так настав кінець нашому голодуванню».

Лапландець Балту, який теж написав спогади про експедицію, докладніше оповідає про цю мить:

«Після того, як Дітріксен пішов оглядати околиці, я видерся на поблизьку скелю. З голоду ледве на ногах тримався. Я був уже на висоті близько ста метрів, коли раптом побачив унизу людей, які йшли до табору. Що було сили я кинувся вниз попередити товаришів. Та вони не хотіли мені вірити. Однак я приніс води, розпалив вогнище і поставив на нього казанок. Сам не знаю, коли і як ми розпакували принесені ескімосами рюкзаки. Їли масло з хлібом, а не хліб з маслом, а заїдали жирного грудинкою. Кріпкий запах кави змішувався з ароматом диму моєї люльки. Нансен не забув навіть про тютюн. Не думав я, що доживу до такої хвилини. Потім якийсь час ми прислухалися, бо здалося, що знову пролунали постріли. Так воно й було. Нові посланці Нансена прибули з ще більшими припасами продовольства. Одні дісталися суходолом, другі — морем. Ми так наїлися, що ледве рухалися, але вирішили зварити собі ще супу з маслом, трохи води добряче приправили маслом. Про такий суп ми мріяли, чвалаючи через проклятий льодовик, якому, здавалося, не буде кінця. Суп запили грогом з коньяку й цукру. Ескімоси анітрохи не сміялися з нас. Вони самі добре знали, що голод не свій брат.

Через два дні ми знову почули постріли. То припливли по нас човни. Нансен не підвів».

Після шістнадцяти днів розлуки всі учасники експедиції знову були разом живі й здорові. Але вісті з Івігтуд-фіорду були невтішні. Посланий туди ескімос прибув на пароплав у ту мить, коли той уже знімався з якоря.

— Я дуже шкодую, але, на жаль, нічого вже не можна зробити, — сказав капітан. — На борту сорок чоловік. Якщо я вирушу по вашу експедицію, судно може вмерзнути в кригу, і тоді доведеться лишитися тут на цілу полярну ніч. Хто ж прохарчує такий гурт людей? У нас немає запасів, у вашому поселенні — теж. Настане голод.

Хочеш не хочеш, Нансен мусив лишитися зимувати у Готхобі. Зимові місяці, понад усяке сподівання, пролетіли хутко. Нансен незчувся, як вони промайнули. Він не марнував їх, сидячи без діла. Його все тут цікавило. Він усе хотів сам побачити і почути, а потім свої спостереження передати на папері і на полотні. Щоб ближче познайомитися із життям гренландських мисливців, не довго думаючи, перебрався з вигідного будиночка датчанина до ескімоського іглу. Він не був там для господарів тягарем. Їв те, що й усі, спав у такій самій постелі, що й інші, полював разом з усіма і навіть навчився плавати по водах фіорду в легенькому, хиткому каяку, обтягнутому тюленячою шкурою. Нансен щиро полюбив своїх господарів і прихилив їх до себе своєю доброзичливістю, для них незвичною з боку білих людей.

Коли настав час прощатись, усі шкодували за ним. А старий мисливець, з яким особливо потоваришував Нансен, сказав:

— Коли ти знову повернешся до того великого світу, з якого прийшов до нас, побачиш багато нових речей, зустрінеш безліч цікавих людей, то швидко забудеш нас, проте знай, що ми пам'ятатимемо тебе завжди.

Хто був знайомий з Нансеном, той знав, що він ніколи не забував дружби. У своїй книзі «Життя ескімосів» він з любов'ю оповідає про гренландських ескімосів, з симпатією і повагою відзначаючи достойності їхнього характеру. Нансен таврує презирливе ставлення європейців до ескімосів, яких ті вважали за дикі, варварські, не варті уваги племена, висміювали їхні звичаї і при кожній нагоді користалися з їхньої легковірності і простодушності. «Що ж із того, що вони брудні, що живуть у примітивних умовах? Спробував би хтось із нас жити інакше тут — серед льодів у лютий мороз. Ці люди добрі, справедливі й довірливі, як діти. Їх легко скривдити, бо вони нікого не підозрюють у лихих намірах. Сповнені ілюзій, вони не знають, що людина людині може бути ворогом».

Нансен перший так писав про ескімосів. Його книга викликала великий інтерес у всьому світі й справила належний вплив. Пізніші дослідники Гренландії вже прагнули дивитися на місцевих жителів як на людей, а не як на дикунів.

Повернення на батьківщину

— Щасливцю, тебе нагороджено медаллю «Вега»! Знаєш уже про це? — Такими словами привітав Нансена, коли той повернувся з Гренландії, його близький приятель. Осяяне усміхом обличчя Фрітьофа споважніло. Він трохи зблід і, схвильований, міцно