Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Пусти, розтрощиш мені пальці, ведмедю полярний! Ти шоста людина у світі, удостоєна цієї знаменитої відзнаки. Можеш ти це збагнути? І серед усіх наймолодший!

— Доки ще дорікатимуть мені за мої двадцять вісім років, — мовив Нансен, але видно було, що думками він десь далеко.

В ту хвилину виразно, як ніколи, постав перед його очима стрункий силует прославленої «Веги» Норденшельда, яку він бачив з палуби «Вікінга». Чи ж міг він тоді припустити?..

За першою почесною відзнакою посипалися інші. Королівське географічне товариство в Лондоні, не безпідставно визнане за найбільший авторитет у справах полярних експедицій, удостоїло молодого вченого найвищої нагороди — медалі «Вікторія».

Під час церемонії вручення цієї нагороди президент товариства сказав:

— Цю медаль ми даємо не тільки за досягнення, здобуті на терені науки, а й за те, що нагороджений зумів як керівник щасливо довести до кінця дуже небезпечну експедицію, яка просто не мала можливості відступити, а на карту було поставлено життя всіх її учасників. Виконати таке завдання міг тільки той, хто має чудові якості мандрівника, відкривача і дослідника.

Багато європейських столиць запрошували до себе Нансена як почесного гостя. Наукові товариства багатьох країн вручали йому найвищі нагороди і просили прийняти звання почесного члена. Видатний англійський вчений і полярний дослідник Макхем писав:

«Гренландську експедицію Нансена з погляду географії вважаю за одне з найбільших досягнень нашої доби. Вона поєднує в собі новаторську сміливість з великим науковим здобутком».

Наукові дані експедиції Нансен опрацював разом з відомим норвезьким професором Моном. Вони остаточно розвіяли теорію Норденшельда й інших про зелені оазиси в глибині Гренландії. Нансен перший довів, що весь острів від краю до краю скутий грубим крижаним панциром. Обидва вчені вже тоді визначали, що товщина цього покриву дві тисячі метрів, і в майбутньому це підтвердили сейсмологічні вимірювання. Експедиція регулярно провадила метеорологічні спостереження, і світ уперше довідався, які температури панують у центральній частині острова. Спостереження Нансена ще довго були єдиним джерелом відомостей про Гренландію для наступних наукових експедицій.

Урочистим зібранням, похвалам у пресі й почестям не було кінця. На кожному кроці Нансенові засвідчували повагу й визнання. Тепер він уже міг упевненіше дивитися на портрет прапрадіда і витримувати його проникливий погляд, від якого колись юнакові ставало неспокійно на серці. Фрітьоф виконав обітницю дитячих років. Щастям була для нього також радість батька. Життя само відповіло на материне, сповнене турботи питання: «Що з тебе буде, Фрітьофе?» Але вона вже не могла тішитися цим.

Ім'я Нансена стало відоме в усьому світі, а в своїй країні Фрітьоф став кумиром, втіленням усіх чеснот і достойностей легендарних вікінгів. Не раз він чув, як батьки ставили його за приклад своїм дітям, не раз мусив тікати від надто настирливих шанувальників. Може, хтось на його місці й сп'янів би від такої слави. Але Нансен не шукав слави. Надзвичайно скромний, він не змінив ні свого способу життя, ні звичок, ні інтересів. Не залишав також думки про дальші полярні дослідження. Стільки ще було нез'ясованого там, на скутих морозом суворих просторах, стільки білих плям на карті, загадкових, не вивчених іще таємниць природи. Усе це вабило вченого.

Тікаючи від натовпу шанувальників, Нансен вирушав у довгі, самотні мандри в гори. Там вільний, мов птах, він забирався на вершини, які шмагав морозний вітер, і годинами вдивлявся у завалені снігом перевали й долини, що нагадували йому вкрите торосами полярне море, за яким він ніколи не переставав нудьгувати. Спав де попало, їв абищо, зате повертався до роботи, сповнений нових планів.

Одного дня, прогулюючись на лижах у горах, Нансен після карколомного стрибка вимчав на відкритий простір і загальмував. Якийсь лижник, з'їжджаючи з протилежного схилу, врізався у великий сніговий замет.

«Тільки жбухнула в повітря хмара сріблястого пилу, — згадував Нансен. — Я кинувся на поміч колезі. Не міг стримати сміху, дивлячись на дві ноги, що безпорадно молотили повітря. Лижник цілий-цілісінький глибоко застряв у сухому, пухнастому снігу. Я міцно схопив неборака за черевик і, сміючись до сліз, почав витягати. А коли той нарешті став на ноги, я остовпів. Великі світлі очі, втупившись у мене, метали блискавки. Сміх завмер мені на губах. Переді мною стояла струнка, гарна дівчина. То була Єва».

Однієї серпневої ночі град дрібної ріні затарабанив у шибки сонного будиночка в передмісті Крістіанії. Раз і вдруге: Фрітьофова сестра по батькові, його давня повірниця, прокинулась перша. Зиркнула на годинник — друга година ночі. «Мабуть, злива так періщить у вікна. Треба позачиняти їх», — подумала вона, зриваючись із ліжка.

Проте надворі ніякого дощу не було. На посрібленій місячним сяйвом стежці стояв Фрітьоф. Набравши повну жменю ріні, він замірився знову сипнути в шибки.

— Відчини мені, — сказав коротко.

— Що сталося, Фрітьофе? Чого так пізно?

— Відчини, — повторив він.

За кілька хвилин Фрітьоф уже сидів край ліжка і якийсь час мовчав, не звертаючи уваги на перестрашені обличчя родичів.

— Я заручився, — мовив він нарешті.

— Ти? З ким? — запитала сестра, гадаючи, що це жарт, і водночас дивуючися, чому це Фрітьоф вибрав для цього повідомлення таку пізню годину.

— Як то з ким? З Євою, звичайно!

Нансена зовсім не обходило, що ні сестра, ні швагер не знали ще про існування якоїсь Єви в його житті. Йому, очевидно, стало легше від цього лаконічного признання, бо він одразу ж додав безтурботно:

— Вмираю з голоду!

Невдовзі, смаковито уминаючи виставлені з буфета наїдки, що лишилися від вечері, й запиваючи шампанським, яке зворушений незвичайною новиною швагер приніс із погреба, Фрітьоф розповідав, як він познайомився з Євою Сарс. А втім, хто ж у Норвегії не знає цього імені? Вона дочка