Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Шнап заскавчав, пробіг кілька разів по колу, уткнувши носа в землю, а потім сів і протяжно завив. Він був такий же безпорадний, як і його господар. Голубий Птах пішов навмання, не знаходячи слідів своїх супутників.

«Був би в мене зараз кремінь і кресало, я б запалив вогнище», розмірковував хлопець. Його охопив страх, бо в такий холод провести ніч без вогню означало вірну смерть.

— Агов! — гукнув скільки було сили, але вітер поглинув крик. Хлопець поспішав уперед.

Гіллячка, що вдарила по обличчю, примусила опам'ятатися. Кидатись у різні боки — марна справа. Хуртовина посилювалась, у кронах дерев під натиском вітру тріщали і ламались гілки.

При останніх відблисках денного світла Голубий Птах помітив у стовбурі велетенського дерева дупло з лікоть завширшки. Інстинктивно, наче тварина, що шукає захистку, заліз він у розколину і опинився в сухій норі, де можна було навіть сісти, зігнувши коліна. На дні дупла лежала гнила деревина й сухе листя.

«Тут я й залишусь; вхід закладу гілками, тоді не страшні мені ні сніг, ні вовки». Шнап, здавалося, був такої ж думки, — відразу забрався в дупло і вдоволено загарчав.

Хлопець виліз із сховища і відрубав з найближчого поваленого дерева кілька гілок, знову заліз у нору, підтяг до дупла велику гілку і поклав її перед входом. Із середини свого притулку надряпав томагавком трухлявої сухої деревини і зробив з неї гніздо. Маленькі гілки пішли на підстилку. Потім пострибав деякий час, щоб зігрітися, закутався у ковдру і ліг. Собака втиснувся поруч, і як тільки тепле дихання Шнапа війнуло йому в обличчя і густе хутро наполовину вкрило його, хлопець відчув себе врятованим. Засинаючи, він ще чув завивання бурі, що розгулялась не на жарт.

Коли хлопець прокинувся, темрява стіною огорнула його. Надворі, як і вчора ввечері, лютувала буря. Полонений подумав: «Чи ще ніч?» І раптом спало на думку, що, мабуть, усі щілини занесло снігом. Хлопець посунувся глибше у своє лігво і погладив голову собаки. «Ти тут, мій Шнап? Зачекаємо ще трохи, в таку негоду страшно вилазити звідси». У відповідь той тихенько загарчав, заспокійливо і втішно,

Хлопець поринув у напівсон. Скільки часу він отак продрімав, невідомо. Тиша, що настала надворі, поступово добиралася до його свідомості. Нарешті він встав, намацав гілку, що закривала вхід. Хотів зрушити її з місця, штовхав, смикав, проте величезна гілляка не ворухнулась. «Я ж тягнув її вчора», здивувався Голубий Птах.

Згадка про снігопад, мов окропом, ошпарила його: «Мабуть, снігом накрило гілля і завалило вихід». Він спробував ще раз відштовхнути гілляку, але вона була непорушна, мов скеля.

Знесилений, хлопець зіщулився і механічно постукував Шнапа по спині. Тварина, здавалося, відчувала небезпеку, вона скавучала і тикала мордою господареві в коліна, ніби запрошувала до нових спроб звільнитися. Хлопець не звертав на це ніякої уваги. Його чоло вкрилось краплинами холодного поту. Душив страх, що їх ніхто тут не знайде, хоч би як шукали. А поки весною сніг розтане, їх давно вже не буде в живих.

Думки плутались. Згадав матір, Малію, Малого Ведмедя, химерні тіні від вогню, що вимальовувалися на стелі, коли він вечорами лежав на ослоні. Хіба це він колись думав про втечу? Яким теплим і затишним здавався дім Черепахи, тепер такий далекий, як і рублена хата в Рейстауні. Так хотілося ще хоч раз побувати на Бобровій Річці. Може, Великий Дух йому допоможе? «Ованійо — друг людей і завжди допомагає їм у біді», часто говорила мати.

Хлопець трохи заспокоївся. З новою надією він уперся спиною в задню стіну своєї в'язниці, а ногами — в гілляку, що закривала вихід, його тіло напружилось, як лук.

Раптом колода трохи подалася. Сірі сутінки просочились у дупло. Гілляку вдалося відсунути на ширину долоні. Голубий Птах завмер: світло! Якусь мить серце зовсім не билось, потім він схопив Шнапа, що голосно гавкав, і міцно обняв його.

— Ми виліземо звідси, Шнап! Виліземо!

Через кілька хвилин вони вже вибиралися з в'язниці. Надворі був сірий похмурий ранок. Снігу біля дерева намело до пояса — просто дивно, що таку вагу вдалося зрушити.

Хлопець озирнувся навколо і згадав повчання Малого Ведмедя: «Верхівки сосон похилені на схід, гілля дерев найбуйніше з південної сторони, а мох на стовбурах завжди росте з північної». Але тут не можна було орієнтуватися за цими ознаками, бо мох засипало снігом, а гілки, з якого б боку він їх не розглядав, скрізь були однаково густі, верхівки ж сосон хилилися в різні сторони. Саме ця ознака найбільше збивала хлопця. Голубий Птах забув, що ці прикмети стосуються лише дерев, що ростуть поодиноко. На щастя, на сірому небі вималювалася світла пляма сонця. Хлопець пішов у протилежному напрямі. Де-небудь він безумовно наткнеться на Боброву Річку, біля якої розкинулось його село. Голубий Птах, не йшов, а з великими труднощами брів по глибокому снігу. У деяких місцях доводилося нести Шнапа, бо той взагалі загрузав.

Голубий Птах розрахував правильно. Опівдні він побачив білу гладеньку поверхню замерзлої річки, а незабаром помітив і рідні хати. Біля скирти маїсу, що привітно кивала хлопцеві своєю високою сніговою шапкою, його побачили діти. З радісним вереском кинулися вони назустріч хлопцеві і мало не звалили його з ніг.

Розчинилися навстіж двері хати, і мати поспішила до Голубого Птаха. Хлопець помітив по очах, що вона плакала. А потім вибігли і Малія, і Малий Ведмідь, і Козуля, і тітки…

Ніхто нічого не питав, усі були такі ласкаві, привітні. Мокрі мокасини зникли з його ніг, сяюче тепло розлилося по грудях і обличчю, а чудовий запах вареного бобрового м'яса лоскотав ніздрі.

Коли хлопець наївся, Малий Ведмідь попросив його про все розказати. Голубий Птах розповідав, трохи ніяковіючи перед великим колом слухачів, у центрі якого він раптом опинився. Як тільки він замовкав, хата сповнювалася радісними вигуками. Нарешті він закінчив свою розповідь. Потім заговорив Малий Ведмідь:

— Сину мій, а ми оце готувалися шукати тебе. — При цьому він підняв над головою широкі плетені лижі, які дозволяли пересуватися по