Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1)Доба Центральної Ради минула безповоротньо й ніколи не повториться. Це була весна української революції, що розбурхала наші народні маси й висунула на арену історії українську проблему. Берестейський мировий договір то історичний акт; але на цьому й докінчилася історична місія Української Центральної Ради.
2) Гетьманщина ганебно скомпромітувала себе в Україні, втратила там ґрунт і тому не має чого шукати серед народу України. Вона не ввійшла в міжнародню політику й не може надіятися на якубудь піддержку для себе зовні. Гетьманщина, як і денікінщина, була коньюнктуральним рухом, тому так соромно провалилася і не може входити в якісь пляни української визвольної боротьби.
3) Петлюрівщина — це ліве крило гетьманщини; і вона провалилася, бо не зуміла розв'язати ні національної, ні соціяльної проблеми. Вона навіть не потрапила наблизитися до цих проблем. Як гетьманщина, так і петлюрівщина — це пропащий час, час утрачений для нашої визвольної справи.
4) На арену історії виступає нова сила — це українське селянство, робітництво й трудова інтеліґенція. В її аванґарді йдуть українські комуністичні й соціялістичні партії, які стоять на становищі Української Соціялістичної Радянської Республіки. Вони її створять, бо така їх історична місія. За ними йдуть народні маси. Української держави не створили демоліберали, ні романтики з Центральної Ради, не створила її й чужонаціональна буржуазія під гетьманською булавою, ні міщансько-інтеліґентська верхівка під диктатурою С. Петлюри та різних отаманчиків, що тепер опинилися на смітнику історії. Але створять її українські революціонери-соціялісти та комуністи в тісному союзі й співпраці з українськими трудовими масами. Ці маси прагнуть радянської України, бо тільки в ній вони бачать запоруку своїх революційних здобутків. Тепер іде мобілізація всіх революційних сил України для закріплення радянського будівництва, для ліквідації всіх залишків старого режиму.
Але проти нас назріває грізна небезпека націоналістичної Польщі, Румунії, Чехії й Мадярщини, і на цей фронт ми мусимо звернути належну увагу. Тому ми мусимо виступати спільно з революційними силами Радянської Росії; вона заводить у себе радянську форму правління, вона й нам допоможе такі самі форми завести у нас, в Україні. Безперечно, в рядах наших братів росіян є багато русотяпського елементу, який шкодить революційній справі, який шкодить і нам; тому ми мусимо мати свою реальну силу й радо повітаємо в наших рядах усіх тих, хто хоче йти з нами й щиро помагати нам у розбудові радянської України.
Питання Галичини, Буковини й Карпатської України будуть позитивно полагоджені в Радянській Україні; вона не забула ні про один закуток української землі, про найменшого брата, всіх пригорне й об'єднає в українському радянському центрі.
Але наші делеґати цікавилися не так декляративною, як практичною сторінкою справи, тому вони поставили лівим такі конкретні питання:
1) Якщо осуджують Петлюру й політику його уряду, то як належало б потрактувати армію ген. Омеляновича-Павленка, яка діє в Україні під прапором УНР і яка могла б знадобитися в боротьбі проти Польщі?
2) Яке становище лівих щодо УГА й чим практично вони могли б помогти їй в реорганізації, піднесенні її бойового стану і в ужитті проти Польщі?
3) Чим і як вони могли б помогти УГА в реалізації всіх пунктів її договору з червоними з дня 1 січня 1920 р.?
4) Як бути їй (УГА) у ставленні до Затонського, Порайка й Михайлика, отієї «трійки», яка з доручення Москви діє серед галичан і відає їхніми справами, вимагаючи повного підпорядкування рішенням тієї «трійки»?
Ці питання викликали широку дискусію, різні відповіді приявних лівих; їх можна звести до таких пунктів:
До 1 питання (армія Омеляновича-Павленка): Все, що брало участь у боротьбі під проводом Петлюри, глибоко здеморалізоване націоналістичними кличами й отаманськими амбіціями. Практика показала, що навіть такі «радянські» формації, як загін отамана Волоха, не є позитивним елементом у радянському будівництві. Волох має на увазі особисті амбіції й кар'єру; йому чужі принципи соціялізму й радянського будівництва. Його загін має характер бандитсько-погромницький і тому мусить бути зліквідований. Волох спричинив боротьбістам і радянській владі чимало мороки, тому його доля рішена. Не можемо потішати себе ілюзіями, що армія Павленка з цього погляду являє собою щось краще. Це недобитки ґвардії Петлюри, це збір голоти й погромників. Вони мусять піддатися радянській владі, скласти зброю, вернутись до мирного життя й праці і цим заслужити собі ласку радянської влади. Отаманів треба половину порострілювати, решту до тюрми й таборів.
До 2 питання (УГА): Галицька армія має в собі багато надійного елементу, вона може бути важливим чинником у боротьбі проти Польщі. З погляду національного вона певна, з соціяльного — хитка. В її рядах багато чорносотенних старшин, які не забули «добрих» часів» Франца-Йосифа І й Австрії; є між ними прихильники Скоропадського, Денікіна й Петлюри. Між старшинами треба провести ґрунтовну чистку, викинути всіх австріяків і німців, а також і тих українців, які скомпромітували себе денікінщиною. Після такої чистки й реорганізації Галицьку Армію треба піддержати всіми силами, щоб вона привела себе до порядку й стала на висоті свого бойового завдання, щоб вона в процесі дальшої боротьби стала радянською ґвардією.
До 3 і 4 питання не зайняли ніякого становища; їх мали обмірковувати щойно після того, як вернуться з Москви делеґації боротьбістів; саме тепер там обговорюються питання про злиття боротьбістів з большевиками та про реорганізацію радянського уряду України.
На марґінесі всіх отих розмов з нашими діячами різних політичних угруповань у Києві М. Курах нотує в своїм щоденнику:
«Нічого певного, нічого конкретного, самі загальні фрази й декляративні заяви. Загальна атмосфера була тяжка, для нас несприятлива. Щоправда, і праві, і ліві співчували Галицькій Армії, але ніхто не міг вплинути на те, щоб прискорити вирішення наших справ і дати нашій армії конкретну допомогу. Лише большевики могли зробити це, але вони не поспішали говорити з нами. «Трійка» не викликала на розмови, ждала директив з Москви».
В очікуванні дальших офіційних розмов, члени делеґації УГА відвідували багато київських знайомих, інформувалися в них про настрої та ставлення до радянської влади. Добру роботу провадили Микола Угрин-Безгрішний та Володимир Бойко, що деякий час студіював у Київському університеті і мав широкі знайомства в студентських колах. Курах і Опока зв'язалися з кол. УСС-ом і СС-м
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк», після закриття браузера.